У мальописів є великий недолік. Вони довго малюються та швидко читаються.На другу частину чудового українського часопису “Мор” - “Мор: Потойбіччя” авторства Андрія Данковича, я чекав роками. Перша мені дуже зайшла з простої причини: це був чудовий, хрестоматійний “космічний жах”, але в середньовічному сетингу. Дідо Лавкрафт би пишався. Зло - абстрактне та незрозуміле, його прислужники - схожі на людей, але явно не люди, а спроби опору аж ніяк не приречені на успіх, бо антагоністи грають крапленими картами.Друга частина - пріквел, описує світ, з якого прийшло це зло. Жанр трохи змішується у бік темного фентезі.Більш за все я боявся, що Андрій сам собі поставить підніжку, яку Лавкрафту підставили послідовники, зокрема, Дерлет, коли почали “роз’яснювати” та “структурувати” його Давніх богів. Коли невідомий жах стає відомим жахом, а незрозуміла зла сила - чимось на кшталт олімпійських чи скандинавських божеств з кепським характером, це вбиває саму суть космічного жаху як жанру.На щастя, Андрій цього уник - зло хоч і отримало трішки передісторії, але від цього не стало чимось зрозумілим та менш страшним. Замість цього ми отримали чудову історію про світ, що після майже-апокаліпсису так старався себе убезпечити, що зірвався в зовсім-апокаліпсіс.Окремо слід зазначити, що цей мальопис явно сильніший за першу частину з чисто художнього боку. У Андрія специфічний інструмент: він використовує кольорові олівці. Не знаю, як у кого, але в мене вони завжди викликали певний вайб дитячого малюнку, і перша частина не завжди могла його долати. Друга вже долає повністю - занадто високий рівень та занадто специфічний авторський стиль.Так що тепер єдине, про що я шкодую - що наступних творів Андрія доведеться чекати ще роками.