Друга година ночі. Не можу заснути, дочитую книжку. Приходить повідомлення від командира:- Спиш?- Вже ні. Що треба?- Через півгодини приготуйте НРК, термінова евакуація трьохсотого. Підіймаю бійців, виїжджаємо на майстерню. Через 25 хвилин залітають до нас водії на пікапі, вантажимо підготовлений дрон. Їдемо на КП. Там вже сидять хмурі зосереджені оператори. Чекаємо, поки водії довезуть танчик до точки вивантаження. Мовчки смалимо одну за одною. - Бачу перехоплення фпв над Вишневим, - тривожний голос оперативного. - Та й біс із ним, це далеко ще, - лається командир.Водії нарешті доїхали, танчик спустили на землю. Оператор вчепився в пульт всіма руками, погнали. Той маршрут, що зазвичай в логістиці проїжджається без поспіху за три-чотири години, пронеслись за півтори. Погода на нашому боці: ллє дощ, небо чисте - без ворожих крил. Чи надовго?Синоптики кажуть, що вже години дві, як має бути ясно. Але ж вони можуть помилятись, нє? Ми всі про себе молимось, щоб помилялись. Ще б хоч годинку!Нарешті дрон на точці. Піхота миттєво з підвалу витягує пораненого й обережно кладе його на ноші. Фіксують, накривають термоковдрою. Кричать нам:- Все, можете рухатись!- Можете не кричати, - бурчить командир у радейку, - ми вас і так чуємо. Оператор в цей час почав рух. Перші хвилини плавно, щоб поранений не випав випадково з дрона, призвичаївся до руху. Потім швидше, але щоб не дуже трясло, бо кожен горбок - це новий удар болю цьому хлопцю. На жаль, погода змінилась, дощ вже пройшов. Це дуже кепсько. - Бачу перехоплення. Ворожий дрон наближається до Яблунівки, - занадто спокійним голосом каже оперативний. Яблунівка - це там, де ми. Вночі нас видно за півкілометра, бо в тепловізорі ми світимось, як новорічна ялинка. Оператор вмикає третю світову швидкість і несеться кілометрів 15 на годину, незважаючи вже ні на які купини та горбки. Попереду напівзруйнований місточок, через який дрон ледве проліз півгодини тому, але зараз ми його пролетіли, наче по чотирьохсмугове шосе. Я згадую відео з ралі, щось дуже схоже - тільки в цей раз це ралі зі смертю. - ФПВ наближається, - все так же спокійно каже оперативний. Ми мовчимо. Дивимось у монітори. На одному перехоплення відео з пігдогського дрона, який вже на середині вулиці, по який ми їдемо, до нас метрів 700, на іншому - камера нашого НРК, який хоч і швидко рухається, але ж від фпв не втечеш. Ще 200 метрів він пролетить і побачить нас. І раптом - щось ламається в цій логіці.- Він розвертається! - кричить оперативний. І всі теж щось кричать. Чути різні фрази, щось на іноземному.Не знаю, що сталось, але чомусь пілот ворожого дрону розвернувся і полетів в інший бік. Мабуть, хтось добре молився за цього хлопця. Бо зазвичай так не буває.Ми мчимо далі. Проходять хвилини. Командир намагається спілкуватись через радіо з пораненим. Йому гіршає. Треба якось підтримувати його у свідомості. - З ким ти там був на позиції? - намагається розговорити бійця.- З Хмурим та …. - ледве шепоче боєць. Сил все менше. - Ти одружений? Чи є дівчина? - міняє тему командир. - Та ні, сам поки що, - протягує сумно хлопець. - Ну, то нічого. Бо тебе зараз забере евак, відвезе в шпиталь наш, а там є така медсестричка, Тетяна. Вона не одружена, раптом як раз тебе чекає. А ти б бачив, які в неї зелені очі - наче в мавки. В них просто можна втопитись, уявляєш?- Як у мавки? - оживає боєць.- Так, - безкомпромісно фантазує командир, - а ще у неї талія, як в оси, ти такої ще не бачив. Боєць оживає ще більше. Через пару кілометрів польової дороги й Тетяна стала краще за Анджеліну Джолі в очах бійця. До евака він доїхав у свідомості. Світає.Ми розходимось.Треба встигнути поспати пару годин. Бо служба - вона не закінчується.