Я ніколи не любила 8 березня. З дитинства. У мене щось всередині не сходилося.Я дивилась на ці ритуали: вранці тато готує сніданок, мама отримує три тюльпани і всі «налаштовані» на свято. І от саме цього я і не розуміла: а чому саме сьогодні? Чому не вчора? Не просто так, у вівторок, без приводу?Відповіді не було. Зате була чітка картина:7-го — нічого8-го — свято9-го — все повернулось на місця.Нащо таке свято?… Я виросла і полізла в історію. Виявилось — я відчувала правильно. 8 березня народилось не з тюльпанів. У 1908 році тисячі жінок-текстильниць пройшли маршем по Нью-Йорку — вимагаючи рівної оплати, нормального робочого дня, елементарної гідності. А Клара Цеткін, яка запропонувала цей день у 1910-му, говорила про боротьбу, а не про квіти.А потім прийшов Радянський Союз — і красиво все переробив. День протесту став «днем весни і жіночності». День боротьби перетворився на день сніданків у ліжко і корпоративів з шампанським. Жінку просто красиво упакували.І ось 2026 рік. 52% українців не планують відзначати 8 березня взагалі. А 2 березня цього року у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт про заміну 8 березня на День української жінки. Бо суспільство вже розуміє: це свято — не наше. Це радянський спадок, нав’язана дата, чужа рамка. Бо "три тюльпани раз на рік" звучить як знущання.Я не проти квітів. Я не проти уваги і тепла. Я проти того, щоб один день у календарі замінював щоденну повагу.Ті жінки виходили на вулиці не за тюльпани. Вони боролись за право самим заробляти, вирішувати, будувати.Я щодня живу цим — і допомагаю іншим жінкам робити те саме. Монетизувати свій досвід, свій голос, свою експертизу. Бути незалежними та вільними.Ось як для мене виглядає боротьба за права жінок у 2026-му. Не три тюльпани раз на рік — а ти сама, зі своєю справою, своїми грошима, своїм вибором.