Про цю війну якось не прийнято згадувати.«Виконуючи свій інтернаціональний обов’язок». Ця фраза — з меморіальної дошки, що вже майже 40 років висить на Моторці.Віктор Кочковий. Студент другого факультету ХАІ. Загинув в Афганістані.Про нього в ХАІ не писали. У 80-х — трохи офіційно-патріотично, загальними фразами. Коли у 1988-му, під час відкриття дошки, студенти намагалися дізнатися більше — почули згори: «Не треба чіпати цю тему». А потім розвалився Союз — і про хлопців з останньою датою на граніті 1979–1989 взагалі забули.Так і висить ця дошка.Біля неї щодня проходять люди — часто навіть не озираючись.А він дивиться на них, на ХАІ, на рідний факультет, де встиг провчитися лише рік. На розкішні яблуні біля Моторки…І ніхто не знає, що РІВНО 38 РОКІВ ТОМУ — 20 липня 1987 року — у далекому Афганістані медики намагалися врятувати 19-річного хлопця, який від страшних ран бився на операційному столі… Студента ХАІ Віктора Кочкового.Історія, як студенти ХАІ опинилися в Афганістані, почалася 1 січня 1984 року, коли радянське керівництво скасувало студентам відстрочку від армії. Виняток становили лише 10–15 вишів у СРСР — більшість у москві (список є в інтернеті).Для решти почався тотальний призов. Уперше з часів Другої світової. Причина? Війна в Афганістані й гострий дефіцит юнаків, народжених наприкінці 60-х.На свою біду, хайовець Віктор Кочковий народився 6 травня 1968 року.Ще зі школи його пристрастю були шахи — вчитель праці сам грав у першості міста й навчив Вітю тонкощам гри.Віктор захоплювався технікою, відвідував математичний гурток.Сам зібрав радіоприймач — і весь клас онімів, коли посеред уроку раптово пролунав прогноз погоди… А потім — музика. Всі аплодували.У 1985 році вступив до ХАІ — другий факультет. Моторка. Студентське життя. Перша стипендія, перший Новий рік у гуртожитку, перша весна у Лісопарку…А навесні 1986-го, як і всіх однокурсників, його призвали до армії.Пів року в навчальному підрозділі — і в Афганістан. Із 17 жовтня 1986 року — стрілець БМП. Про те, що він там, батьки не знали. Віктор не писав — не хотів тривожити маму. Першого листа надіслав другу, Олегу Адоніну: «Дуже важко, особливо вночі. Коли немає навіть місячного світла, а постріли — буквально за кількасот метрів…»Афган відміряв йому менше року. Далі — офіційна мова рапорту: 19 липня 1987 року мотострілецька рота, в складі якої діяв молодший сержант Кочковий, повертаючись із бойового завдання, потрапила під обстріл із "зеленки". Намагаючись евакуювати пораненого механіка-водія, Віктор Кочковий відкрив кулеметний вогонь.Отримав важкі поранення й помер у шпиталі наступного дня…6 січня 1988 року — нагороджений орденом червоної зірки (посмертно).У тому ж 1988-му на корпусі Моторки з’явилася меморіальна дошка.«Ми їх туди не посилали», — скаже хтось сьогодні.А він і не рвався. І менш за все хотів би поміняти ХАІ-7 на казарму…Навчався би в ХАІ, отримав диплом, ростив би дітей. Можливо — вже й онуків…Але на смерть у чужу країну його послали ті, хто топив у крові сусідів у 1979–1989.Як і їхні духовні нащадки — у 2014–2025.Світла пам’ять тобі, першокурснику-мотористе, Вікторе Кочковий.І молитва — від усіх нас... 🙏