Vae Victis 🇺🇦✙

Отже, американці та іранці вирішили не вступати у війну один з одним та обмежилися символічними ударами. Американці не зачіпали загальну військову інфраструктуру Ірану, нанісши удар тільки по ядерних об'єктах й давши час іранцям на їх евакуацію. Тим самим просигналізували, що не зацікавлені у розширенні конфлікту.Іран використав для атаки ту саму кількість ракет, що й американці, і вдарив переважно по евакуйованій базі в Катарі, демонструючи, що також не збирається вступати в активну конфронтацію, а наступні удари будуть тільки симетричною відповіддю на подальшу агресію. Скоріш за все США не будуть відповідати на таку обмежену атаку.Таким чином, істотних змін в конфлікті не відбулося: він продовжив мати локальний характер між Ізраїлем та Іраном. Ізраїль не має можливості повалити режим в Ірані й самостійно нанести достатню шкоду, а Іран не може знищити Ізраїль та не буде відмовлятися від своїх ракетних та ядерних програм, проте, ймовірно, зробить висновки з цієї ітерації конфлікту та, можливо, зуміє покращити зенітну компоненту.Що стосується нас, то поки що все дійсно виглядає як win-win: виробничі потужності Ірану ушкоджені, а запаси виснажені. Відповідно, йому буде не до експорту озброєнь. В той же час керівництво США переконалося в своїй непереможності, й, можливо, колись не побоїться нанести істотну шкоду вже по відношенню до РФ.

[2/2]В той же час політично режим може залишитися міцним навіть, якщо конфлікт затягнеться. Ситуація могла б змінитись, якби США забезпечили сухопутне вторгнення, але без нього зафіксувати успіхи операції майже точно не вийде. А от для невеликого Ізраїлю, що перебуває в стані тривалої політичної кризи, затягування може призвести до втоми й кінця уряду Нетаньяху. Новий ізраїльський уряд може почати уникати подальших військових дій проти Ірану, що виграє для Ісламської Республіки ще часу на відновлення.Але цікавішим питанням є те, чи зможе Іран вийти з поточної ситуації з задовільними для себе результатами. Себто, чи збереже свої атакуючі можливості, й чи буде здатний захищати своє небо. Тут мені здається, що обидві сторони рухатимуться близько у вичерпанні своїх наступальних можливостей, й припинення бойових дій буде проходити відносно симетрично. Себто, ні Іран, ні Ізраїль не зможуть завадити нанесенню ударів один по одному й почнуть виходити з конфлікту з вичерпанням ресурсів. Що стосується України, то для нас це виглядає як win-win ситуація. Зростання міжнародної ескалації буде підвищувати оборонні витрати, RnD та обсяги виробництва озброєнь наших союзників, плодами чого ми будемо користуватися. Найімовірніше, Іран істотно скоротить експорт озброєнь в РФ через необхідність поповнення втрат, ба більше, можливо він перетягне на себе частину експорту КНДР в РФ. Таким чином, тут можна хіба побажати військових успіхів обидвом сторонам. Політично, звісно, вони нічого не отримають, але світ отримає гарний приклад можливості конвенційних рішень проти ядерних держав та стане багатшим на ще один стимул до нової гонки озброєнь. Що, врешті, створює можливість глобального конфлікту, котрий остаточно поховає наших ворогів.

[4/4]Врешті вже при нанесенні достатньої шкоди / забороні дії БпЛА противника на достатній ширині фронту (для запобігання початку перехресної роботи екіпажів ворожих суміжників) з'являється можливість штурмовим групам зайти на послаблені логістичною ізоляцією позиції, провести їх зачистку й, не даючи можливості противнику завести резерви на новий рубіж, вклинитися на глибину розміщення ворожих екіпажів, вимусити їх знятися й тим самим утворити ділянку прориву, куди вже могли б зайти сили в складі механізованих ешелонів. А далі вже те, що ми бачили на Курщині: хаотичне заведення противником резервів, зустрічні бої на бронетехніці та інші "радощі" боротьби за оперативний простір. Проблема в тому, що написати про це кілька абзаців просто, а знайти таку кількість сил, консолідувати їх й не спровокувати на ділянці швидку концентрацію різного роду "рубіконів" вкрай важко й майже точно виходить за межі наших поточних можливостей. В першу чергу частина з "знайти таку кількість сил" у виснажених постійними наступальними діями противника СОУ - це задача дуже далека від тривіальності. Тож тут ми сильно впираємося в питання подолання виснаження СОУ й продовження нанесення противнику максимальної шкоди допоки він, зв'язаний небажанням проводити мобілізаційні дії, не вичерпає потік добровольців.Загалом, як би нам не (не)хотілося, атакувати меншими силами більші це майже завжди безперспективно, оскільки противник буде мати великий потенціал до контратак — ймовірно більший, ніж ми зможемо ввести резервів. Тож, хоч й кожна наша літня кампанія відзначається наступальними операціями (зазвичай хоча б трохи успішними), мабуть, зараз більш важливим завданням є зосередження на обороні та завдання противнику максимальної шкоди. А вона вже в подальшому зможе бути конвертована у зниження інтенсивності бойових дій з боку противника, чим відкриє нам простір до накопичення ресурсу та створення локальної переваги перед нашими ймовірно успішними наступальними діями. Бажано, звісно, щоб це колись таки став Південь — хоч й не найбільш активний, але єдиний дійсно стратегічно важливий напрямок цієї війни, контроль над котрим окреслить переможців та переможених цієї війни.

[4/4]Доля мінлива, й ми знову зіштовхнулися з трагічним для нас збігом обставин: ±1,5% на виборах на іншому континенті й ми мали б зовсім іншу реальність. Втім, тепер маємо виходити з обставин та факту недружньої адміністрації, що збирається використовувати багаторічну допомогу нам як метод шантажу заради територіальних поступок. Це – черговий виклик нашій державності та нашому праву на існування, й нам доведеться стати сильнішими, щоб пережити й його.Проте це випробування відкриває вікно можливостей. Ми більше не живемо в епосі, де стоїть питання прийому нас в НАТО, відтерміноване в безкінечне майбутнє, адже США самі руйнують альянс та більше не збираються захищати своїх минулих союзників. Заокеанська ядерна парасоля зникла, й ми знаходимось в реальності, де Європа залишилась наодинці з Росією. Саме це відкриває шлях до майбутнього України як гаранта континентальної безпеки, котрий потребує Європу так само, як Європа потребує його. Але, що більш важливо, відкриває шлях до глобалізації конфлікту з подальшою пацифікацією Росії та справжнім завершенням війни. РФ більше нічим не стримується для агресії проти послаблених європейських країн, що приведе нас в цікаві обставини. Нам доведеться витримати ці виклики, щоб отримати солодкі плоди перемоги. Ми наближаємося до виконання нашого Manifest Destiny. Ніхто не казав, що буде ставати тільки легше.

[2/2]Українці звикли до слів підтримки європейських лідерів. Але 28-го лютого відбулося дещо інше — Україна здобула визнання навіть у своїх ворогів, адже від обличчя всього світу дала відсіч хижому американському імперіалізму та згуртувала навколо себе Європу. Так, Жан-Люк Меланшон, лідер французьких лівих, що раніше стабільно блокував нам підтримку, неочікувано висловився після всім відомої прес-конференції:«У всякому разі, Зеленський був мужнім. Без його апломбу наш континент мав би статус простої колонії США, лідери якої поплескують себе по плечу зі своїм дружком Трампом».Це матиме свої наслідки. Обставини, що склалися навколо нас, близькі до катастрофи, але ми вже були на межі три роки тому, й спільним фронтом утримаємося й зараз. Європа нарешті переконалась у необхідності переходу від трансатлантичної до континентальної системи безпеки, а Україна була, є й буде верхів'ям цього списа. Ми вже побачили наріжні зміни, що відбулися в ці останні години зими, й, сподіваюся, побачимо ще в перші тижні весни. Наприклад, 6-го березня, на позачерговому саміті лідерів ЄС.Втім, маємо пам’ятати про символи, що були дані нам в ці дні. Завтра починається Великий Піст — 40 днів пустелі, початок довгого шляху на Голгофу заради днів, що змінять все. Не буде більш підходящого часу, щоб в думках про наш багатостраждальний народ піднести «осанна» тому, хто робить неможливе можливим.З Весною, друзі.