Цікава статистика. Думаю, вона не позбавлена методологічних викривлень, проте в меншу сторону: про значну частину втрат ми нічого не знаємо навіть у випадку радіотехнічного проникнення (себто наявності трофейної радіостанції). Наприклад, важко трактувати як втрату ворога те, що після відпрацювання важкого бомбера по укриттю абонент не виходить на зв'язок. А якщо ми "не чуємо противника", то нам залишається рахувати втрати тільки засобами повітряної розвідки.В той же час окрім зафіксованих візуально втрат ще є ті, що були нанесені дистанційним мінуванням, про результативність якого ми дізнаємося зазвичай випадково. Проте статистика продовжує бути валідною й заслуговує на висновки.Починаючи з першої світової, причиною поранень бійців в основному були уламки. Уламок – це широка категорія, й більша частина уламкових поранень не фатальні. Це породило стереотип, що кількість поранених більша за кількість загиблих у 2-3 рази. Й донедавна він відповідав дійсності.FPV змінило поле бою та знищило бойову логістику, а з нею й кейсевак, відтягнувши точки погрузки/вигрузки на декілька кілометрів. Водночас тактика ворога заганяє його групи на завелику глибину від власних порядків, роблячи вразливими до виявлення засобами нашої розвідки, яка намагається безперебійно тримати ворожі переміщення під контролем. Все це в сумі й перегорнуло традиційну для конфліктів сучасності статистику, створивши умови для появи екстремальної летальності. Найщасливіший російський штурмовик – той, що отримав травму кінцівки від дистанційного мінування ще на початку шляху. З наближенням до ЛБЗ шанси бути евакуйованим стрімко тануть, а з заглибленням в "кілзону" зникають зовсім. Будь-яке падіння мобільності може стати смертним вироком для російського піхотинця. Поранений, що супроводжується нашими засобами розвідки, навіть якщо встигне дістатися укриття – тим самим виявить його. І якщо в забудові чи в щільному літньому лісі противник ще може загубитися, то в голій посадці чи чистому полі у нього майже немає шансів. А, оскільки, на одну ціль в небо підіймається декілька бортів, то навіть вже в нерухоме тіло може прилетіти дрон до повного розчленування. Проте навіть перейшовши в статус "санітарної втрати", пригоди противника не завершуються. Поранені поступово заповнюють укриття по маршруту руху груп противника в надії на погоду або успіх наступальних дій з подальшим відтягненням наших засобів. При сповільненні просування ворог, що застряг десь в норі, рідко коли може адекватно обробити рани й перебуває в антисанітарії – можливість вийти в туалет на передньому краї й за ним рідкісна, й зазвичай нечистоти зберігаються в тому ж укритті, де й поранений. Далі противник зіштовхується з інфекціями, в першу чергу паразитарними: натуралістичний опис перебігу міазу – рутина, котру спостерігають спеціалісти радіотехнічної розвідки. Класичний метод підтримки таких поранених російськими офіцерами управління полягає в спробі переконати, що личинки в рані корисні для їх здоров'я. Сподіваюся, ці дані належно зберігаються й з часом стануть публічними, оскільки семпли з них мають стати початком нової хвилі серед дарк-ембіент виконавців.Маючи чисельну перевагу та політичні результати, противник не береже обмежений ресурс з власних добровольців, утримуючи привабливість служби за рахунок цензури. Проте безкінечно це продовжуватися не може. Колись повноводна ріка з бажаючих легких грошей та уникаючих кримінальної відповідальності обміліє за рахунок такого ставлення російського керівництва до власних людей. Наше завдання – витримати й, навіть відступаючи, продовжувати наносити ворогу тисячу порізів.