Тісні люде, Галина Пагутяк. Прекрасно, як завжди.Авторка в перемишльському архіві шукала документи про епідемію холери 1831 року у своєму й сусідніх селах, натрапила на ім'я греко-католицького священника Петра Мудрака, який ховав померлих у своєму і сусідніх селах, коли помирали тамтешні парохи, почала копати далі про його життя. І, власне, про нього й написала, без якогось особливого сюжету, просто старий священник збирається виїжджати з плебанії, бо його відправили на непочесну пенсію, і згадує своє життя, свої й чужі гріхи.За що я люблю Пагутяк? По-перше, за все, а по-друге, за те, що вона буквально втілення принципу "показуй, не розказуй". Навіть в оповіданні від першої особи, де так легко було б вдатися до розжовування думок, ситуацій і реакцій, вона цього не робить, натомість дає натяк, обривок думки, ворону на дереві, з яких постають абсолютно живі, зрозумілі 3D фігури.Кілька обривків-цитат :)...сховав хустку за пазуху, ніби змерзлого кота. ...я вже скрутив своє життя в сувій, лишилося Господу скріпити його печаттю і кинути в скриню, там його миші струблять. ...чоловік він з добрими мухами, впадає у фурію... З реальних свідчень селян на суді інквізиції над реальним о. Мудраком:Я того не видів, аби наш ксьондз коли танцьовали перед своїми парафіянами, а до того по п'яному, таж вони вже дуже слабі і старі, от ту колись не могли до церкви вилізти на горбка, то ж та як би танцьовали. Словом, п'ять зірок з п'яти, і треба перечитати "Урізьку готику".