Тихо пробираючись углиб квартири, спираюсь на стіни та нарешті доходжу до ще одних дверей, у скляній вставці
яких видніється світло. І розкривши їх навстіж, очікую
хоч одну живу душу.

І навіть знаходжу. Але жалкую про це ще до того, як
Лука опустить книжку, яку тримає в руках, і погляне
на мене так, що хочеться піти та викинутися з вікна.
Він відкладає, як я зрозуміла, якийсь довідник та мовчки дивиться на мене, киваючи підборіддям на стілець
навпроти. Одягнений в таку ж футболку, як і та, що
на мені, хлопець сидить за столом на кухні й, коли я відчуваю запах кави, шлунок до болю стискається, нагадуючи про голод.

— А ми?.. — він здивовано здіймає брови, але за мить
нищить усі мої надії одним лиш кивком і тихо, мов розуміє, що мене болить голова, промовляє:
— Так, кицю. Ми. А ти не пам’ятаєш?

Я не знаю, від чого мене нудить.
Від того звернення «кицю», чи від болю, чи... від страху. Але спершись на холодильник, який стоїть поряд,
я притуляюсь до крижаного металевого корпусу лобом
і просто хочу здохнути.

— Коли?

Це все, що мене цікавить: якої миті моє життя покотилося до біса? І де Ілона?! Чи я залишила її там? Як я...
як я могла допустити це? І чому не пам’ятаю нічогісінько? Що я встигла йому розповісти? Чи... чи зізналась
у всьому? Чи бодай мовчати в мене вистачило розуму?

— Сьогодні, кицю, ти що, не пам’ятаєш? Як ти могла
забути? — він підходить і, ще до того, як дотягнеться до
мене рукою, я відсахуюсь, мов від удару, і завмираю, коли хлопець додає: — Ти казала, що все життя мріяла, щоб
я позбавив тебе цноти.

Він такий жук смішний 😏😂
Але максимально грінфлежний чувак, я в захваті❤️

- "Погані звички" Дарина Соль