Шевченка важко цитувати. Важко вирвати окремий рядок і перетворити його на мем, бо його рядки не живуть окремо — вони глибоко зав'язані одне на одне і формою, і змістом. Його афоризми — це не поодинокі рядки, а вірші у свої цілості; і коли потягнути за один рядок, то доведеться тягнути і сусідній, і сусідній з ним — і так до останнього. Все те, що можна урвати похапцем, вже давно урване і мільйон разів пережоване. І від того, що ми щороку повторюємо одні й ті самі уривки, знайомі ще зі школи, може скластися враження, що Шевченко і не здатен запоронувати нічого свіжого. Але це фундаментальна помилка. Не просто так він став для українців тим, ким став. Візьміть свій примірник «Кобзаря» (він же є у вас, чи не так?), відкрийте на будь-якій сторінці. І прочитайте. Опануйте цей рваний ритм, покрутіть на язиці ці роз'ярмлені слова, відчуйте, якою химерною конструкцією вибудовуються рими, що на перший погляд здаються простими. Поверніться на мить до витоків сучасної України — і України стане трохи більше.