Китай став заможнішим і технологічнішим — але чи став відкритішим?

У репортажі The New York Times журналіст Ендрю Гіґґінс описує головний парадокс сучасного Китаю: вражаюча модернізація співіснує з дедалі глибшим державним контролем і підозріливістю до будь-яких потенційних загроз.

Повернувшись до країни, де він навчався й працював у 1980-х — на початку 1990-х років, автор побачив швидкісні потяги, сучасні міста та інфраструктуру, які докорінно змінили повсякденне життя. Проте економічне зростання не супроводжувалося розширенням простору для вільного обговорення. Гіґґінс протиставляє атмосферу пошуку й дискусій доби реформ Ден Сяопіна нинішній вимозі непохитної відданості ідеям Сі Цзіньпіна.

Контроль відчувається в буденних ситуаціях. На короткому шляху від квартири до метро в Шанхаї журналіст нарахував понад 30 камер. Його давньому знайомому силовики наказали скасувати зустріч із ним. Усвідомивши, що спілкування через WeChat може створити ризики для друзів, автор перестав сам звертатися до них. За його спостереженнями, співрозмовники уникали політичних тем і навіть не вимовляли вголос ім’я китайського лідера.

Гіґґінс водночас розрізняє щиру національну гордість і державну мобілізацію проти уявних ворогів. У шанхайському парку літні люди добровільно співали патріотичні пісні, а поруч висів заклик виявляти шпигунів. Університет, відкритий у роки його навчання, тепер закритий для вільного входу. Відновлений католицький храм проводить богослужіння, але доступ до них передбачає реєстрацію та перевірку документів.

Кульмінація репортажу — відвідування площі Тяньаньмень: попередній дозвіл через WeChat, двогодинна черга, три перевірки та суперечка з охороною через ручку, яку запідозрили в наявності червоного чорнила. Для автора цей епізод уособлює тривогу могутньої держави перед навіть найменшою можливістю символічного протесту.