Згадую, як бабка наша залишила нас із братом на дачі. Залишила з дідом. Треба їй було виїхати у справах. Нам по 8 років було. Вляглися спати, базікаємо, бавимося. Дід каже: – Спіть. Завтра підніму рано. Сніданок о дев'ятій. Нам усе одно. Заснули за північ. Дід будить о 8.30: – Вставайте. Сніданок о дев'ятій. – Ага, дідусь... І спати далі. Встаємо об 11. Сарай із продуктами замкнений. Ключі в діда в кишені. Бабка-то нам по п'ять разів сніданок підігрівала. – Діду, a сніданок? – Сніданок о дев'ятій. Помикалися, думаємо, ну й добре!– Діду, ми на річку. – Ідіть. Обід о першій. Пішли. Приходимо о пів на третю. Сарай на замку. – Деда? – Вечеря о сьомій. Після купання в річці жерти хочеться, аж караул. До того ж, ще й не снідали.За сараєм був відритий льох. Там стояли дві трилітрові банки з вершковим маслом. Так от. Два восьмирічних пацани їли це масло пальцями з банок. Сьома година. Ми вже сидимо за столом. Дід накладає в миски гречану кашу.Я починаю їсти. Братик кашу відсуває: – Діду, я таку не їм. Мені бабуся розсипчасту робить. Дід, мовчки, забирає миску: – Сніданок о дев'ятій. – Ні, діду, не прибирай. Я з'їм. Наступного дня ми сиділи за столом рівно о дев'ятій. Ось таке виховання. За добу. Без криків, нотацій і рукоприкладства...