Зазвичай, коли ми дивимося на картини епохи бароко (XVII століття), ми бачимо пухких амурів, святих у екстазі або пишних дам. Але є одна картина, від якої хочеться відвернути погляд, настільки вона жорстока й реалістична. Це «Юдиф, яка обезголовлює Олоферна» це драматичний біблійний сюжет із второканонічної Книги Юдити, де молода ізраїльська вдова рятує свій народ, відтинаючи голову сплячому ворожому полководцю.. На цій картині красива жінка з кам'яним обличчям, закатавши рукави, вбиває кремезного чоловіка, поки її служниця утримує його.Автором цього хоррору була жінка — Артемізія Джентілескі. І це не просто біблійний сюжет. Це особиста помста.У 17 років Артемізію зґвалтував художник Агостіно Тассі, друг її батька і її вчитель. Батько подав до суду. Але суд XVII століття перетворився на тортури для жертви. Щоб перевірити, чи не бреше дівчина, її піддавали принизливим оглядам і... катували. Їй надягали на пальці «сибіли» — мотузки, та затягували їх. Артемізія, будучи художницею (для якої пальці — це все!), кричала під тортурами: «Це правда! Це правда!».Гвалтівника засудили, але майже відразу випустили. Справедливості не сталося. І тоді Артемізія взяла в руки пензель.На картині в образі Юдіф вона зобразила себе. А в образі Олоферна, — свого гвалтівника Агостіно Тассі.Зверніть увагу на деталі. У версіях чоловіків-художників (наприклад, у Караваджо) Юдиф часто виглядає огидною, вона тримає меч кінчиками пальців, ніби боїться забруднитися. У Артемізії все інакше. Її Юдиф виконує важку фізичну роботу. Вона уперлася коліном у ліжко, вона навалилася всім тілом, вона тримає меч впевнено і жорстко. Це не вбивство заради ідеї. Це страта заради задоволення.Артемізія стала першою жінкою, прийнятою до Флорентійської академії живопису. Вона довела, що «у жінки може бути душа Цезаря в тілі жінки». Вона вбивала свого кривдника на полотні знову і знову, увічнивши свій гнів.Юрій Таран ©️