ВІДВЕРТО

❌ Одеський окружний адміністративний суд поставив крапку в історії так званого «Ізмаїльського пушкінського товариства. Ця організація майже 29 років маскувала під «культурну діяльність» просування російських наративів, літератури, «слов’янської» культури тощо.Позов про припинення діяльності товариства подало Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції після відповідного звернення СБУ.За даними слідства, діяльність цього товариства мала ознаки антиукраїнської пропаганди, а для дітей навіть діяв так званий «Клуб юних пушкіністів», де десятиліттями виховували шанувальників «русского міра».Окрему увагу правоохоронці звертають на можливі зв’язки засновника організації Ігоря Андріанова з низкою проросійських структур та медіа.Символічно, що саме в час, коли Україна платить найвищу ціну за свою свободу, зникають осередки російського впливу, які роками намагалися видавати імперську пропаганду за «культурну спадщину».Ще один осередок «русского міра» на Одещині відправився на звалище історії.

Подія, про яку ми згадуємо сьогодні, коли вдивляємося у криваві сторінки нашого минулого, є класичним, можна навіть сказати, хрестоматійним прикладом політичної ілюзії та абсолютної глухоти до законів історії. У травні-червні 1919 року Нестор Махно остаточно розриває свій союз із більшовиками, порушуючи лютневу угоду з Червоною армією.І тут нам із вами варто поставити головне, фундаментальне питання: а чи був цей союз взагалі можливим у довгостроковій перспективі? Чи міг анархічний, бунтівний, суто селянський рух українського Півдня знайти тривалу спільну мову з тоталітарною, централізованою та глибоко шовіністичною машиною російського більшовизму?Відповідь є очевидною для кожного, хто розуміє природу політичних процесів. ❌Звісно, ні.Для Москви — що для "червоної", що для "білої" — український суб'єкт завжди був лише інструментом, ресурсом або тимчасовим попутником, якого використовують, а потім утилізують. Анатомія однієї помилкиМахно, безперечно, був талановитим військовим ватажком, людиною харизматичною, але водночас — глибоко наївною у своїх геополітичних уявленнях. Сподіватися, що Лев Троцький чи Володимир Ленін дозволять існування незалежної, вільної "республіки" на базі Гуляйполя — це все одно, що вірити в щирість намірів хижака, який пропонує партнерство своїй майбутній жертві.Коли Махно укладав угоду в лютому 1919 року, він думав, що захищає завоювання революції та селянську свободу. Натомість більшовики просто вигравали час, щоб накопичити сили, використати махновців проти Денікіна, а потім — за першої ж нагоди — завдати удару в спину. Те, що відбулося у травні-червні 1919 року, було не просто "порушенням угоди". Це було неминуче зіткнення двох абсолютно несумісних парадигм:Українського стихійного прагнення до свободи й самоорганізації, нехай і вираженого в радикальній анархічній формі.Російського імперського централізму, який просто змінив триколор на червоний прапор, але не змінив своєї загарбницької суті.👉Історичний урок для сьогоденняЦей злам 1919 року коштував Україні державності. Замість консолідації зусиль навколо Української Народної Республіки, українське суспільство того часу виявилося розколотим, дезорієнтованим і заколисаним соціальними гаслами, які щедро роздавала Москва. Махно зрозумів це занадто пізно. Коли його загони почали роззброювати, а самого оголосили поза законом, ілюзії розвіялися, але залізничні колії червоного терору вже котилися українською землею.Історія не прощає невігластва. Головний урок махновщини полягає в тому, що з Москвою не можна домовитися на засадах рівноправності. Будь-які союзи, угоди чи компроміси з Кремлем завжди закінчуються однаково — ліквідацією тих, хто пішов на ці компроміси. 👉Це те, що ми маємо пам'ятати сьогодні, коли аналізуємо не лише події сторічної давнини, а й сучасну екзистенційну битву за наше виживання. ☝️Суверенність і власна сильна держава — це єдина альтернатива Гуляйполю, яке врешті-решт завжди буде спалене чужими загарбниками.

В Україну повернули останки лідера ОУН Андрія Мельника та його дружиниПрах Мельника та його дружини Софії із Люксембургу доставили до Закарпатського кордону зі Словаччиною.Тут останки українців зустріли місцеві ветерани, ліцеїсти, пластуни, представники влади та духовенства. Далі прах Андрія та Софії Мельників повезуть до столиці.Під час урочистої церемонії повернення праху Мельника закарпатські пластуни поклали на його труну землю із Красного поля – місця героїчної оборони карпатськими січовиками Карпатської України.Андрій Мельник – видатний військовий і політичний діяч XX ст. Він був полковником армії УНР, близьким побратимом і родичем Євгена Коновальця. Також був співзасновником УВО (Української військової організації), крайовим комендантом. Активна українська діяльність Мельника привела до його арешту 1924 року і п'ятирічного ув'язнення в польських тюрмах.У 1938-му, після загибелі Коновальця, за його усним заповітом Мельник очолив Провід українських націоналістів. Під час Другої світової війни перебував у Берліні, однак швидко розчарувався у німецькій політиці щодо України.Після розколу в ОУН очолив більш помірковану частину. Організував засилання у великі міста України "похідних груп" для розгортання пропагандистської роботи, керував діяльністю ОУН на українських землях. Це викликало невдоволення гітлерівців. Від початку 1942-го утримувався під домашнім арештом, а з лютого 1944-го – у концтаборі Заксенгаузен.Після закінчення Другої світової війни Мельник певний час перебував у таборах переміщених осіб. Згодом отримав запрошення великого герцога Люксембурзького бути його гостем і з кінця 1945 року жив у Люксембурзі.У повоєнний період всі свої сили він присвятив боротьбі за консолідацію емігрантських сил. У 1947-му обраний довічним головою ОУН. У 1957-му виступив із програмою створення Світового конгресу українців, яка була реалізована вже після його смерті.Помер 1 листопада 1964 року в Кельні, був похований на міському цвинтарі Бонвуа в Люксембурзі.

У ДНІПРІ ПЛАНУЮТЬ ЗНЯТИ ПАМ’ЯТНИКИ СРСР У РАМКАХ ДЕКОЛОНІЗАЦІЇ У 2026 РОЦІПроцес деколонізації та демонтаж радянських символів у ДніпріМісто Дніпро активно рухається у напрямку декомунізації та деколонізації, поступово позбавляючись радянських і імперських символів зі свого культурного простору. Одним із ключових кроків у цьому процесі стане демонтаж пам’ятників, пов’язаних із радянським минулим.Зокрема, пам’ятник Маргелову планують передати музею, що дозволить зберегти історичну пам’ять, водночас очищуючи міський простір від імперських відсилань. Це рішення є частиною ширшої стратегії, спрямованої на переосмислення культурного середовища Дніпра.Основні аспекти змін у культурній політиці міста включають:✔️Демонтаж пам’ятників радянських і імперських діячів на користь модернізації міського простору.✔️Передавання історичних артефактів до музеїв з метою збереження та вивчення.✔️Переосмислення і оновлення культурного контексту міста через створення нових арт-об’єктів та інсталяцій, що відображають сучасні цінності.✔️Активна комунікація з громадськістю щодо важливості трансформації культурного середовища.👉Завдяки таким заходам Дніпро планує стати прикладом для інших міст, що прагнуть впорядкувати своє історичне та культурне надбання, зберігаючи при цьому свою ідентичність. Підхід, який базується на зваженому аналізі минулого і відкритості до змін, допоможе місту сформувати новий образ, позбавлений імперських тіней.Процес деколонізації буде супроводжуватися:✔️Розміщенням інформаційних матеріалів та виставок у музеях, присвячених історії демонтажу.✔️Впровадженням освітніх програм, які допоможуть мешканцям краще зрозуміти важливість трансформації культурного простору.✔️Підтримкою ініціатив громадських організацій, активних у сфері захисту національної ідентичності.✔️Використанням сучасних технологій для відтворення історичних фактів та подій.Таким чином, Дніпро у 2026 році стає містом, котре не лише очищує свій простір від радянських і імперських символів, але й формує новий культурний контекст, що відповідає сучасним історичним реаліям та суспільним очікуванням. Ця трансформація відкриває нові можливості для розвитку міста як центру культури та історичної пам’яті.

Сьогодні ми згадуємо не просто дату в календарі, а точку невороття для українського інтелектуального духу. 13 травня 1933 року. Харків. Будинок «Слово». Постріл Миколи Хвильового — це був не акт відчаю слабкої людини, а останній, гранично відвертий політичний маніфест того часу.Хвильовий прекрасно розумів те, що багато хто відмовлявся бачити навіть під дулом пістолета: український радянський проект завершився. Він завершився не дискусіями про «геть від Москви», а фізичним винищенням тих, хто ці дискусії наважився почати. Постріл у будинку «Слово» став трагічною крапкою в ілюзії, що з імперією — навіть якщо вона перефарбувалася у червоний колір — можна домовитися про культурну автономію чи «психологічну Європу».Логіка тероруМи маємо усвідомити: більшовизм ніколи не терпів суб’єктності. Для Сталіна Хвильовий був не просто письменником, він був ідеологом, який пропонував альтернативний вектор розвитку. А альтернатива в імперії — це завжди вирок. Голодомор, який уже косив українські села, і арешт Михайла Ялового стали для Хвильового чітким сигналом: прийшли за всією нацією.Його смерть була спробою врятувати честь, коли врятувати життя чи справу вже було неможливо. Це був протест проти перетворення України на безлике додаток до московського центру.☝️Уроки для сучасностіКоли ми сьогодні аналізуємо ці події, ми бачимо ту саму спадковість російської політики. Змінюються прізвища в Кремлі, але не змінюється мета — знищення української ідентичності як такої.По-перше, Хвильовий довів: загравання з «російським лібералізмом» чи «спільним майбутнім» завжди закінчується будинком «Слово» або підвалами НКВС.По-друге, його гасло «Геть від Москви!» сьогодні є не просто культурологічним закликом, а стратегією національного виживання.👉 Ми повинні пам’ятати, що українська культура була не «створена» радянською владою, а всупереч їй збережена ціною життів таких, як Хвильовий. І сьогодні, коли ми знову змушені відстоювати своє право бути собою, ми маємо чітко розуміти: компроміс із агресором — це завжди лише відстрочка перед черговим пострілом.Історія не прощає ілюзій. Вона вимагає суб’єктності, власної армії і, найголовніше, — власного сенсу, вільного від будь-якого московського впливу. Це і є наш головний висновок з уроків 1933 року.

8 ТРАВНЯ: ПРОСТІР МІЖ ПАМ’ЯТТЮ ТА КАПІТУЛЯЦІЄЮДля багатьох поколінь, вихованих у затінку радянського міфу, календар був не просто переліком днів, а інструментом ідеологічного дресирування. Нам нав’язували культ «Великої Перемоги», де за гуркотом танків і брязканням медалей намагалися приховати справжнє обличчя війни — її нелюдський оскал, її байдужість до долі окремої людини.Але 8 травня — це не про тріумф зброї.☝️Це про фінал безумства. У європейській традиції, до якої ми нарешті повертаємося не лише географічно, а й ментально, цей день є моментом тиші. 👉Це точка, де цивілізація зупинилася над прірвою і жахнулася від того, що вона накоїла.Сьогодні 8 травня набуває для українців абсолютно іншого, екзистенційного значення.Ми більше не глядачі історії. Коли ми говоримо про 1945 рік, ми більше не згадуємо чорно-білі кадри хроніки як щось далеке. Ми бачимо в них Маріуполь, Бахмут і Харків. Ми розуміємо, що «ніколи знову» — це не заклинання, яке діє само собою, а щоденна робота армії та суспільства.Капітуляція зла — це юридичний факт, а не моральне переродження. Те, що сталося в передмісті Берліна 81 рік тому, доводить: будь-який людиноненависницький режим має свій кінець.👉 Але він не зникає сам — його доводиться випалювати силою волі та зброї.Пам’ять як зброя. Росія спробувала приватизувати 9 травня, перетворивши його на «побєдобєсіє», на виправдання нових вбивств. Наше 8 травня — це дезінфекція історії. Ми вшановуємо кожного, хто боровся з нацизмом, і водночас усвідомлюємо, що сьогодні ми б’ємося з тим самим драконом, який просто змінив колір прапора.Справжнє значення цього дня сьогодні — у розумінні простої істини: мир не настає там, де агресор втомився. Мир настає там, де агресор капітулював. І саме тому для нас 8 травня — це не лише про минуле. Це про наше майбутнє, яке ми виборюємо прямо зараз.Ми пам’ятаємо ціну. І ми знаємо, що перемога — це не парад, а можливість жити у світі, де людське життя має значення.

«АЗОВ»: ВІД БАТАЛЬЙОНУ МІЛІЦІЇ ДО КОШМАРУ РОСІЯНФеномен «Азову»: Відчайдушність, що стала державним інститутомСьогодні ми згадуємо 2014 рік — час, коли українська державність висіла на волосині, а звичний світопорядок розсипався під гусеницями російських танків у Криму та на Донбасі.Саме тоді, у травні, виник полк «Азов». Але щоб зрозуміти значення цієї події, ми маємо дивитися не на військові статути, а на саму природу українського спротиву.«Азов» — це не просто військовий підрозділ. Це відповідь суспільства на параліч державних інституцій.У 2014 році ми побачили класичну історичну дихотомію. З одного боку — неповоротка, роз'їдена корупцією та агентурою державна машина, яка не була готова захищатися. З іншого — добровольчий рух, який став тим самим «соціальним клеєм», що не дав країні розпастися. Поява «Азову» була актом політичної волі людей, які відмовилися чекати на дозволи чи накази з кабінетів, що вагалися.Чому це важливо для розуміння сучасності?Суб'єктність через дію: «Азов» продемонстрував, що українська ідентичність у XXI столітті гартується не лише в дискусіях, а й у здатності до самоорганізації перед обличчям екзистенційної загрози.Трансформація хаосу в систему: Шлях від добровольчого батальйону до елітної бригади НГУ — це шлях самої України. Ми навчилися перетворювати стихійний патріотизм на професійну силу, яка здатна протистояти одній з найбільших армій світу.СИМВОЛІЗМ МАРІУПОЛЯ: Місто, яке «Азов» звільняв у 2014-му і яке героїчно захищав у 2022-му, стало символом незламності. Це доводить, що історія — це не набір дат, а безперервний ланцюг подій, де кожна ланка зумовлена попередньою.Ми маємо усвідомити: російська агресія завжди розраховувала на наш страх і внутрішній розбрат. Але поява таких підрозділів, як «Азов», стала для Кремля фатальною несподіванкою. Виявилося, що українська нація здатна народжувати захисників швидше, ніж ворог встигає малювати плани наших поступок.Створення «Азову» у 2014-му було точкою неповернення. Це був момент, коли ми остаточно вирішили, що наша свобода варта того, щоб за неї битися. І цей вибір продовжує визначати майбутнє не лише України, а й усієї архітектури безпеки в Європі.Ми пам’ятаємо, з чого все починалося, щоб точно знати, чим це має закінчитися — нашою перемогою та відновленням справедливості.

"ЦЯ СИЛА НЕОБХІДНА ДЛЯ ЗАХИСТУ УКРАЇНИ"Головне з історичного виступу короля Чарльза ІІІ в КонгресіЦитуючи колишнього держсекретаря США Генрі Кіссінджера, король говорив про трансатлантичне партнерство та нагадав – і це не вперше звучить з уст європейських союзників Америки – що приклад, коли НАТО мобілізувало сили для захисту однієї зі своїх держав‑членів, був після терактів 11 вересня, здійснених "Аль‑Каїдою".Трамп неодноразово зневажливо висловлювався про британський флот, який традиційно є предметом гордості королівства. Він називав британські кораблі "іграшками", а авіаносці – такими, що "не працюють". Король Чарльз, який п'ять років служив у Королівських військово‑морських силах, окремо згадав власний військовий досвід – використавши його як привід говорити про переваги безпекового й розвідувального співробітництва між двома країнами, а також між Америкою та Європою.Король Чарльз наголосив, що міцність партнерства між США та Великою Британією неодноразово допомагала протистояти спільним ворогам і робити світ безпечнішим.У великій залі з парламентськими лавами людина в темному формальному костюмі йде проходом між рядами сидінь. Поруч — ще одна людина в світлому формальному вбранні. Довкола стоять і сидять присутні в діловому одязі, багато з них аплодують. Атмосфера урочиста, офіційна, зосереджена на центральних фігурах у проході.Автор фото,Jabin Botsford/For The Washington Post/Getty ImagesПідпис до фото,Король зазвичай уникає політичних тем, але під час виступу в Конгресі прямо закликав до підтримки УкраїниТепер, за його словами, ця сила необхідна для захисту України, яка веде війну проти Росії."Сьогодні, пане спікере, така сама непохитна рішучість потрібна для оборони України та її надзвичайно мужнього народу – щоб забезпечити справедливий і тривалий мир", – заявив він.Такі промови готують за участі Міністерства закордонних справ, і цього разу в них містився чіткий сигнал президентові США Дональду Трампу, який неодноразово вимагав від союзників Америки збільшити оборонні витрати."Наша країна, готуючись до майбутнього, взяла на себе зобов'язання щодо найбільшого й найтривалішого збільшення видатків на оборону з часів Холодної війни", – заявив король.Він навіть знайшов спосіб торкнутися теми зміни клімату – питання, яке давно є для нього особисто важливим."Від глибин Атлантики до катастрофічно танучих льодових шапок Арктики, відданість і професіоналізм Збройних сил Сполучених Штатів та їхніх союзників лежать в основі НАТО – союзу, зобов'язаного захищати одне одного, оберігати наших громадян і інтереси, забезпечуючи безпеку Північної Америки та Європи від спільних ворогів", – заявив король.

Коли ми згадуємо 21 квітня 1920 року, ми не просто гортаємо сторінки підручника. Ми вдивляємося у дзеркало нашої власної політичної долі.Підпис Симона Петлюри під Варшавським договором — це не «зрада» і не «перемога» у тому примітивному сенсі, до якого звикло суспільство, виховане на лозунгах. Це була межа між фізичним зникненням українського суб’єкта та примарним шансом зберегти хоча б клаптик державної суб’єктності.👉 Давайте будемо відвертими: Петлюра опинився в ситуації, яку Карл Шмітт назвав би «надзвичайним станом». ❌ З одного боку — більшовицька орда, яка несла не просто іншу ідеологію, а повне заперечення українства як такого. З іншого — Польща Юзефа Пілсудського, яка, попри свій відновлений імперський сентимент, була єдиною реальною силою, здатною тримати фронт проти Москви.Ціна була страшною. Відмова від Галичини, Західної Волині, Холмщини та Підляшшя стала національною травмою, яка на десятиліття роз’єднала український політикум. Для лідерів ЗУНР це була катастрофа. Але для Директорії це був розрахунок гравця, у якого в руках не залишилося жодного козиря, окрім готовності до самопожертви територіями заради шансу на існування Києва.Трагедія 1920 року вчить нас головному: коли нація не має внутрішньої єдності та потужної армії в момент історичного зламу, вона не обирає між «добрим» і «кращим». Вона обирає між поганим і летальним. Петлюра обрав погане, надіючись виграти час для України.☝️Ми маємо розуміти: геополітика не знає сентиментів. Вона знає лише баланс інтересів. І якщо ви не є частиною цього балансу як суб’єкт, ви стаєте лише розмінною монетою у грі великих потуг. Варшавська угода — це вічне нагадування про те, що державність вартує стільки, скільки ви здатні захистити власною силою, а не лише міжнародними протоколами.Історія не має умовного способу, але вона має пам’ять. І сьогодні, коли ми знову стоїмо перед обличчям того самого екзистенційного ворога, ми повинні пам’ятати: компроміси, досягнуті від слабкості, завжди призводять до втрат. Питання лише в тому, чи стануть ці втрати уроком для майбутнього будівництва, чи просто черговою епітафією на могилі втрачених ілюзій.

"ВИ НЕ ДАСТЕ ДІТЯМ МОЖЛИВІСТЬ ЗНАТИ, ХТО ТАКИЙ ПУШКІН І ЯК ЗАГИНУЛА АННА КАРЕНІНА?"Українці влаштували дискусію через російську літературуУ соціальній мережі Threads виникла дискусія через російську літературу в школах. Так, одна із користувачок з нікнеймом ellisspring запитала, чи дадуть батьки можливість дітям дізнатися, хто такий Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, або як загинула головна героїня роману російського письменника Льва Толстого – Анна Кареніна.Жінка в дописі зазначила, що названі нею автори і їх творчість легендарна. В коментарях розгорілася дискусія щодо таких поглядів. Зокрема, більшість користувачів мережі були обурені, для чого дітям вивчати російських письменників, адже краще вони знатимуть українських авторів."Що буде з російською літературою в Україні? Ви не дасте дітям можливість знати, хто такі Пушкін, Лєрмонтов, як загинула Анна Карєніна і звідки фраза "Тварь я дрожащяя ілі чєсть імєю"? Це ж легенди", – йдеться у дописі.Користувачі мережі наводили у приклад твори українських письменників, які було б краще вивчати школярам. Водночас, багато хто вказував, що діти знайомилися з російською творчістю, проте мало знали про інших зарубіжних авторів. А деякі з батьків обурювалися, адже російська література пронизана російськими наративами, а в сучасних умовах повномасштабної війни це неприпустимо."Моя донька обійдеться без "Раскольнікова з бабкой", зате прочитає "Сад Гетсиманський", "Тигролови", "Мина Мазайло" і знатиме вірші Ліни Костенко". "Десятиліттями українські читачі жили й не знали, якою є японська, шведська, чеська, польська, фінська, бразильська тощо література. Навіть англійська, німецька, французька та американська другої половини 20 століття не дуже у школах вивчається". "Як людина, що вчилася в російському класі з 80% русліт замість зарубіжної, я можу сказат: Російські автори формують російські наративи. В їхніх творах українці – малороси. Російські твори це або страждання еліти, що збідніла (візьмімо хоча б "Вишневий сад" Чехова), або г*вно з г*вном мішане (Раскольніков). Коли людина росте на русліт, свідомість формується відповідно. Я впевнена, що не можна давати дітям можливість знати хто такі ці "Пушкіни". Дорослими дізнаються і самі закриють книжку". "Що буде з російською літературою? Сподіваюсь, що вона зникне разом з росією і наступні покоління матимуть щастя не знати хто такі Пушкін і Лермонтов. Але будуть знати про Симоненка, Кобилянську, Пчілку, Коцюбинського, Вовчок та багатьох інших українських письменників та поетів". "Чому у вас досі є якась думка, що російська література представляє з себе щось особливе? Євгеній Онєгін – це пряме наслідування "Дон Жуана" Байрона. "Анна Кареніна" була створена на основі образу "Мадам Боварі". Дитяча література – це взагалі глобальний плагіат. В світі є значно багатша та якісніша по впливу література. Для чого досі щось шукати там?" А ви як вважаєте?