Виникає дуже просте запитання: якщо світські бренди, артисти й підприємці змогли після 24 лютого провести для себе моральну межу у відносинах із Росією, то де проходила ця межа для духовного лідера українських вайшнавів? І як можна було одночасно очолювати релігійну організацію в країні, яку Росія намагалася знищити, говорити українським вірянам про духовність «поза політикою» – і продовжувати співпрацю з російською системою підготовки релігійних керівників пліч-о-пліч із людьми, які виправдовували російську агресію та мобілізацію на цю війну?

Чому релігійна організація має оцінюватися за іншими моральними стандартами? Особливо коли йдеться не про пересічного вірянина, а про людину, яка має величезний духовний та організаційний вплив на українську вайшнавську спільноту.

Ми залишаємо українському суспільству, зокрема журналістам та релігієзнавцям задати питання Артему Чумаченку для отриання пояснень цієї ситуації.
Бо після 24 лютого 2022 року між Україною і Росією вже не існувало простору для тієї старої пострадянської релігійної «багатовекторності», де можна одночасно керувати українською громадою, говорити про духовність «поза політикою» – і залишатися частиною спільних із російськими лідерами організаційних та освітніх проєктів.

Коли одна країна вбиває громадян іншої, така «багатовекторність» перестає бути нейтралітетом. Вона сама стає предметом суспільного інтересу.

І можливо це пояснює чому український гуру та релігійний керівник Чумаченко співіснує з гуру-рашистом Хакімовим не тільки на сайті російського Університету Бгактіведанти, але й на сайті "Миротворець".

Керівники ІСККОН можуть домовлятися між собою, як ставитися до російської агресії, що вважати політикою, а що духовністю, кого називати авторитетом і яку критику оголошувати «вайшнава-апарадхою». Вони можуть роками підтримувати ілюзію, що ці внутрішні домовленості дозволяють залишатися над війною, над суспільними конфліктами й навіть над моральною відповідальністю. Але є одна проблема: вони забули домовитися з Україною. З країною, де майже п’ять років триває повномасштабна війна, де сотні тисяч людей пройшли через фронт, де щодня ховають загиблих і де моральна байдужість до захисників може викликати надзвичайно гостру суспільну реакцію.

10 квітня 2025 року на Житомирщині близько 300 обурених українців, серед яких були медичні працівники, пацієнти та військовослужбовці, вийшли на протест проти реорганізації неврологічного відділення районної лікарні, де лікувалися й проходили реабілітацію українські захисники. Обурення сягнуло такого рівня, що виконувача обов’язків генерального директора лікарні Сергія Демуса силоміць кинули у сміттєвий бак. Фізичне приниження людини не можна виправдовувати, але цей випадок промовисто показав, наскільки болісно українське суспільство реагує на рішення, які сприймає як зневагу до своїх захисників. І керівникам українського ІСККОН варто замислитися, чи усвідомлюють вони, в якому суспільстві живуть і наскільки небезпечними для їхньої репутації можуть виявитися подвійні моральні стандарти.

Адже головний капітал будь-якого духовного вчителя та релігійної організації – не посади, титули, кількість учнів чи міжнародні зв’язки. Це довіра. Саме вона дає право бути почутими, проповідувати духовні цінності й претендувати на роль моральних орієнтирів. І якщо українське суспільство побачить, що за проповідями любові, співчуття й ненасильства приховується вибіркова мораль, за якої російським послідовникам пропонують виконувати громадянський обов’язок перед державою-агресором, а українським – залишатися «поза політикою», жодні звинувачення критиків у духовних образах не врятують цієї довіри. Репутацію можна втратити значно швидше, ніж здобути. І тоді керівники українського вайшнавізму ризикують опинитися не у фізичному смітнику, а на значно страшнішому для релігійного проповідника – моральному й соціальному смітнику українського суспільства. Адже можна вимагати поваги до свого духовного статусу, але неможливо примусити суспільство довіряти тим, чию моральну позицію воно перестало поважати.

Офіцер ЗСУ, Михайло Ташков