Сьогодні знову бачу багато новин про цивільних загиблих, особливо на прифронтових територіях. Вже важко це все пропускати читати та усвідомлювати, адже це чиєсь життя, чиясь мама, тато, дитина, дім.Фронт тримається не тільки там, де йдуть бої. Так, найбільше тримають його ті, хто воює за нас. Хтось пішов ще з перших днів. Хтось, можливо, взагалі не мав вибору. І ми всі розуміємо, яку страшну ціну вони платять. Який хаос відбувається на вулицях.Але ж і цивільні щодня помирають. Чому про це так мало розголосу? Складається враження, що ЄС уже звик, що світ уже звик? Україна більше не на перших сторінках, ми самі виборюємо те, щоб про нас говорили. Ми стали просто ще однією складною темою, яка довго тягнеться і яку вже не дуже хочеться відкривати зранку в новинах, і не вигідно розміщувати на обкладинках. В медіа є таке поняття - втома від конфлікту. Але якщо вони втомилися, то що тоді говорити про нас? Про людей, які живуть у цьому не заголовками, а днями, ночами, втратами, тривогами, очікуванням, страхом.І на цьому тлі мені неприємно чути, коли розмови про мир одразу знецінюють. Бо хотіти миру - це нормально. Говорити про мир - це правильно. Думати про те, як зберегти життя,- це перший пріоритет.Бо якщо ціна - ще сотні тисяч або мільйон життів, то хіба це можна назвати виходом? Для мене - ні.