Моя хата з краю.Це вже давно не про Позняки й Осокорки.Серед висотної забудови, серед «джунглів міста», залишилися кілька старожилів, які свого часу не погодилися на вмовляння забудовників і не погоджуються й зараз передати свою землю під нові проєкти. Кілька таких форпостів можна ще знайти.Контраст цікавий: типові масиви зі своїми щоденними проблемами — паркінги, тіснота, шум, складна логістика, а поруч приватна власність, двір, зелень, своя атмосфера. І все це серед асфальту й бетону.З одного боку можна радіти: приватна власність, і ніхто не зміг, так би мовити, похитнути її. З іншого виникає риторичне питання: як ці дві умовні «цивілізації» уживаються поряд? А вони уживаються, але по-різному.Нещодавно один із «сільських» мешканців відкрив у своєму дворі платну парковку і, як стверджують журналісти, заробляє цілком нормальні гроші, паркуючи кілька десятків авто.Законність такої схеми сумнівна, але дефіцит паркомісць настільки великий, що двір перетворився на своєрідний «геополітичний» спірний регіон, за який сваряться частіше, ніж за політику.До слова, мій спільно з колегами законопроєкт №10308 щодо розміщення тимчасових споруд і майданчиків для паркування мав би поставити крапку в анархії МАФів і стихійних парковок. Але поки що він чекає розгляду в сесійній залі.Інші «міські» мешканці мають змогу просто з вікон своїх квартир спостерігати за мініфермою: кози, кури, кролики. Це створює дивний, майже «культурно-історичний» прошарок — ніби клаптик минулого, який заблукав у новому Києві.До речі, чинні Державні будівельні норми таке сусідство формально допускають, але з вимогою зберігати достатні відстані між будинками — щоб було світло, повітря й місце для пожежної техніки.Та на практиці часто виходить інакше: будують ближче, щільніше, «економніше». І тоді старі подвір’я опиняються в тіні нових секцій — буквально й метафорично.Київ повен таких контрастів.