Житлова політика України опирається на традиційні метрики: кількість збудованого житла, вартість квадратного метра, обсяги іпотечного кредитування і так далі. Це стандартна картина, але вона неповна.Є люди, які не потрапляють у жодну з цих категорій. У них немає договору оренди, немає реєстрації, часто немає навіть документів чи можливості звернутися до тієї ж системи, яка їх повинна врахувати. Безхатьки, бездомні, безпритульні — у кожного своє слово, але суть одна: це ті, кого офіційна статистика або не бачить, або бачить постфактум.На круглому столі, організованому Depaul Ukraine, ми говорили саме про них — тих, хто зазвичай випадає з політик, документів, програм. І про те, що без їх урахування нова житлова політика не має права називатися повною.Сьогодні в Україні немає:🔸 повноцінного обліку бездомних🔸 фонду соціального житла🔸 місць тимчасового або кризового проживання🔸 інтеграції цієї теми в державні стратегії🔸 навіть чіткого визначення терміну «бездомність»А що є натомість? Київ має притулок на 150 осіб, Харків — на 45. Ще є волонтерські ініціативи, які щодня роблять неможливе. І все. Це приблизно як намагатися лікувати епідемію за допомогою одного термометра і пари бинтів.Саме тому тема бездомності має бути інтегрована в оновлену житлову політику не як соціальний додаток, а як частина системи.Ми готуємо до другого читання законопроєкт «Про основні засади житлової політики». Це документ, який замінює радянський кодекс 1983 року і формує нову архітектуру управління житловим фондом.В її основі — єдина цифрова система обліку та управління житлом, що дозволить державі бачити кожну людину, кожен квадратний метр, кожну можливість для допомоги. Вона об’єднає дані про житловий фонд, програми соціального житла, фінансові механізми — включно з інструментами підтримки для бездомних. Це дозволить створювати не разові реакції, а цілісні рішення.Бездомність не може залишатися темою тільки волонтерських ініціатив і доброчинності. Вона має стати частиною національної житлової стратегії, яку розробляє Міністерство розвитку громад і територій, і бути інтегрована у регіональні політики. Тільки тоді вона перестане бути “невидимою” і стане предметом відповідальності не благодійної, а державної.