ОДА СОНЦЮЗа вікном моїм – сумний краєвид.Вогкість і сірість. Голова напружена.Сиджу за столом.Думок гібрид.Віршів недописаних дюжина.Раптом промінь, прорвавши імлу,Впав на твір віршований,Щось прочитав і по столуПоповз до мене схвильований.“Не бійся, іди!” – по руці ковзнув,Теплом обігрів зап’ястя,Відтак у долоні моїй заснув,Мене огорнувши щастям.“Звідкіль ти?” Міцно стискаю руку,І разом мерщій – назовні.Я бачу огрядних небес розпуку,Що світом джерельним повні.А ось і сонця величний овал,З роздертої хмар дільниці,Смичками-променями загравНа струнах моїх, як скрипці.Те саме сонце, що безліч роківСвітить вночі і вденьНам, втіленням давніх богів, –У світі одним лишень!Йому прокльон у пустелях шлють,Не маючи захисту і притулку.Та саме його жадібно зранку п’ють,Як життєстверджуючу пігулку.Це його зазіхання вічніУ сонети вкладав Шекспір!Його промінь, рукою да Вінчі,Безцінним робив папір!Воно насолоджувало свій слухМоцартом за роялем!Це воно вперто освячує дух,Ніби святим Граалем!Воно – найдорожче, що в кожного є!Багаття душі даруючи,Себе безкорисно усім віддає,В наших серцях пануючи.Воно – початок усіх перехресть,Радіти життю нагода.Пишаюсь, буяю – велика честьСонцю складати оду!