В Україні спостерігається явна криза суспільної мотивації продовжувати війну. І це обґрунтовано, з огляду на реальність. Гасла «свободи», «волі» та інші абстракції давно не працюють, а люди які продовжують їх продукувати виглядають відірваними від реальності. «Помста» теж сумнівний мотиватор. Особливо, коли війна йде на нашій землі, без шансів перенести її на територію ворога. Та й ніколи в історії помста як головний фактор війни чи її продовження не була вирішальним мотивом у довготривалій перспективі.Головний наратив влади – ми готові на перемовини, але за умови заморозки лінії фронту. Тобто ніяких кордонів 1991 року, зберегти б те, що є зараз. Натомість РФ вимагає віддати їй Донецьку та Луганську області. Як на мене це ще помірковані вимоги, бо ворог міг би претендувати на значно більше – повністю Херсонська і Запорізька області, окуповані райони Харківської і Сумської областей. Тобто виходить, що наразі нам пропонують воювати суто за ті 10% території Донецької області і зовсім трішки Луганської, які ще перебувають під українським контролем. Сумнівний мотив, враховуючи, що до життя цей регіон вже мало придатний – інфраструктура там майже зруйнована, а земля всіяна мільйонами мін різних типів. Заберіть з Донбасу військових, які нині є єдиним фактором його економіки, і він сам собою занепаде.«Мотивації» додають і заяви партнерів з ЄС. Про те, що Україну ближнім часом в ЄС не приймуть, що ЄС буде й далі закуповувати російські енергоносії, але при цьому Україна не має погоджуватися на перемовини. Бо війна в Україні має тривати ще мінімум кілька років. Всі розуміють, що це не для того, щоб «дати Європі час на переозброєння і мобілізацію», бо це апріорі неможливо в нинішніх реаліях. А щоб ціною українських життів продовжити спокійне і сите існування ЄС, в сподіванні, що далі криза сама собою розсіється. В цих умовах навіть забавно бачити, як шведський король під час візиту в Україну відмовився потиснути руку нашому «головному лідеру вільного світу». Не беремо тут країни Балтії, які дійсно занепокоєнні та перебувають під прямою загрозою. Бо вони занадто слабкі, щоб протистояти РФ, а за їхньою спиною – реально нічого немає, крім пустих гасел.Прямим наслідком відсутності мотивації є бездонна демографічна криза. 6-7 мільйонів українців вже виїхали. Коли після війни кордони відкриють, то виїде ще кілька мільйонів, перш за все, колишніх військових. Поїдуть до своїх родин, чи просто в пошуку спокійного життя. А з тих українців, що вже за кодоном повернеться небагато. Бо єдина картинка українського майбутнього, яке згідно заяв влади проглядається після війни – це життя у воєнному таборі, де все буде скеровано на підготовку до наступної війни з Росією. Хтось дійсно вірить, що українці захочуть і далі жити в таких умовах?В підсумку, криза мотивації прямо впливає не просто на мобілізацію чи обороноздатність країни. Це ще й криза післявоєнних перспектив. Владі було б доцільно більше уваги приділяти цьому питанню, проте щось мені підказує, що все й так і залишиться на нинішньому рівні.