Серед нашого буремного життя трапляються і світлі, по-справжньому теплі події.Мав честь привітати зі 100-річним ювілеєм та прийдешнім святом весни жительку нашої громади — Анастасію Павлівну Стась.Анастасія Павлівна народилася 6 березня 1926 року на Кіровоградщині. З 1988 року проживає разом із родиною у селі Нові Петрівці. На зустріч вийшла миловидна, привітна, гарно вбрана в українському стилі бабуся. Важко повірити, що ця світла жінка прожила вже ціле століття — на вигляд їй значно менше років. І лише посвідка про народження, яка й досі зберігається серед родинних документів, підтверджує поважний ювілей.Життя Анастасії Павлівни було непростим, але насиченим подіями. У рідному селі вона пережила Голодомор, Другу світову війну, післявоєнну розруху. І нині знову живе в умовах війни.Особливо болісним спогадом залишається історія про те, як родина врятувала батька. У сім’ї було четверо дітей. Під час війни німці спершу не чіпали селян — лише забрали корову. Та вже відступаючи, почали збирати чоловіків по хатах. Родина викопала землянку, сховала туди батька, замаскувала укриття. Так вдалося врятувати його життя. Чоловіки, яких тоді забрали із села, додому вже не повернулися — згодом люди говорили, що їх вивезли й розстріляли. Старший брат Анастасії Павлівни воював, був писарем, адже вмів писати — що на той час було рідкістю. Йому довелося пережити ворожий полон, але він повернувся живим.Попри поважний вік, Анастасія Павлівна має світлу пам’ять і гострий розум. Вона здобула шкільну освіту, потім закінчила відповідні курси та з 1945 по 1981 рік працювала заступником начальника пошти (тоді — відділу зв’язку). Це була надзвичайно відповідальна й престижна робота, адже саме через пошту здійснювалися всі платежі, пенсійні виплати, грошові перекази, надсилалися листи й посилки — альтернативи просто не існувало.Свою трудову діяльність вона розпочала відразу після війни. Згадує, як її разом з іншими працівниками повезли до Києва розгрібати гори листів і бандеролей, що накопичилися на головпоштамті. Серед відправлень було багато посилок із Німеччини. А вже потім її направили до селища Бабанка Уманського району Черкаської області у відділ зв'язку, де вона пропрацювала 36 років — аж до виходу на пенсію. Тут створила сім'ю, у родині народилося троє дітей - син і дві доньки. Вже зараз пані Анастасія має 7 онуків, 6 правнуків та навіть одну праправнучку. Боляче ювілярці, що доводиться знову переживати війну. Перші дні повномасштабного вторгнення були важкими, як і для всіх. Родина не поспішала залишати дім. Лише коли на сусідній город упав вертоліт (це був десятий день повномасштабного вторгнення), вирішили тимчасово виїхати до Умані — на малу батьківщину, де знайшли прихисток. Та щойно найбільша небезпека минула, повернулися до Нових Петрівець. Проживши тут 38 років, інакше як домом це місце вже не сприймається. Бо стіни рідної оселі завжди гріють.Сто років — це не просто дата. Це ціла епоха. Це приклад витримки, працьовитості, любові до родини й рідної землі. Саме ці якості вона й називає запорукою довголіття. У будинку родини панує любов - це відчувалося під час мого візиту. Щиро бажаємо Анастасії Павлівні здоров’я, родинного тепла, спокою та мирного неба. Нехай весна принесе світло й радість у її оселю.P.S. За 18 років роботи в сільській раді я вітав кількох 95-річних ювілярів, і ось зараз уперше вітаю людину, яка зустріла свої сто років.