Макрону критично потрібен успіх на фоні протестів французів проти пенсійної реформи. Успіх у сфері внутрішньої політики поки не проглядається, тому без зовнішньої ніяк. Сьогоднішіній візит Макрона в Пекін це для нього шанс. Для нас теж, але також і низка ризиків. Макрон їде не один - він запросив президента Єврокомісії Урсулу фон дер Ляйен. Мета зрозуміла - Макрон хоче говорити від імені Європи. Китай це більш, ніж влаштовує - йому не подобається колективний Захід і те, що наша війна з РФ власне його вперше за багато років зміцнила. Китай впевнений, що змагання зі США розгортається, але зовсім не хоче, щоб це було змагання з колективним Заходом. Чим менше солідарності всередині Заходу, тим для Китаю краще. Власне, як і для Путіна. А для нас - з точністю до навпаки. Вести із Сі розмови про геополітику, звісно, можна і навіть потрібно. Розуміючи, що Китай розуміє мову балансу сили і ніяку іншу. На фоні поїздки президента Тайваню в США і зустрічі зі спікером Конгресу з прогнозовано роздратованою реакцією Китаю у Макрона є вибір: грати "окрему європейську" карту або "західну". Від торгівлі до безпеки, адже Австралія вибрала американські атомні підводні човни замість французьких і з цього почалася співпраця США, Австралії та Великобританії навколо стримування Китаю, щонайменше формально. Тому спокуса зіграти "європейську" карту є. Говорити із Сі годинами як з Путіним не вдасться. І це теж добре 🙂