Чому ми такі зайобані і як з цим жити?Хочеться сказати ще й: чому ми такі йобнуті. Не в сенсі діагнозу, а в сенсі морального виснаження, смиканого тіла на кожен звук і постійного відчуття, ніби живеш в очікуванні того моменту, коли все це нарешті закінчиться.Наша психіка хоч і гнучка, хоч і здатна адаптуватися до неймовірних умов, але виснаження ніхто не скасовував. Так, є антидепресанти, вітаміни, терапія та багато інших способів підтримки. Але зовнішній світ із нескінченним потоком інформації, постійною розкачкою тривоги та вибухами за вікном виснажує нас значно швидше, ніж ми встигаємо відновлюватися.Найкращий вихід для нас - заховатися в печері без інтернету й людей та просто сидіти там кілька місяців, а може років. Можливо, тоді щось би й вийшло. Але печери в нас немає, є лише будинки під небом з дронами. Тому ми часто намагаємося ще більше завантажити себе роботою, навчанням і справами, аби не надто замислюватися про власний стан.Я й сама, мабуть, довго жила за принципом: «Якщо вже вигоряти, то хоча б зароблю грошей на антидепресанти». Але, здається, ця схема вже не працює. Чи не так?Що може допомогти?Як не дивно — прості й очевидні речі, якими майже ніхто не користується. Наприклад, гуляти. І не просто переставляти ноги, дивлячись у телефон, а йти й помічати листя, дерева, людей, небо.Не менш важливими є ритуали. Та сама ранкова кава, улюблена чашка, кілька хвилин тиші — щось стабільне, що повторюється щодня.Оточуйте себе красою. Приємними ароматами, гарними речами, місцями, де вам добре. Сходіть кудись не лише поїсти чи випити кави, а просто побути, роздивитися простір, відчути атмосферу.І слухайте тишу. Дайте своїй внутрішній оперативці хоч іноді перезавантажитися.Якось так. Мені це допомагає.А що допомагає зараз вам?Тетяна Павленко