Спостерігаючи за баталіями навколо постаті депутата Гузя, мимоволі натрапляєш на дивну закономірність. Його «ядерний електорат» у соцмережах та в житті демонструє не просто лояльність, а специфічний набір якостей, що змушує замислитися про соціальний портрет сучасного фанатизму.Перше, що кидається в очі — це тотальна мовна неспроможність. Складається враження, що для багатьох захисників депутата українська мова так і залишилася незвіданою територією, де кожне речення — це мінне поле з граматичних помилок. Мова, якою вони послуговуються, ледве дотягує до «шкільної трійки з мінусом», що автоматично піднімає питання про рівень їхньої освіти та здатність до критичного сприйняття інформації.Друга риса — емоційна нестриманість. Там, де бракує словникового запасу та логічних аргументів, у хід іде агресія. Будь-яка спроба цивілізованої дискусії миттєво розбивається об стіну капслоку, образ та психологічної неврівноваженості. Для цих людей захист політика — це не питання ідеології, а питання віри, де будь-яка критика сприймається як особиста образа.Схоже, ми маємо справу з небезпечним симптомом: коли лідер стає «своїм» саме завдяки тому, що не вимагає від прихильників інтелектуальних зусиль чи культури спілкування. Це «дзеркальна політика», де електорат бачить у депутаті відображення власних обмежень і готовий захищати його з фанатизмом, що межує з абсурдом.