Дуже дивно спостерігати, як навколо з’являються нові пандуси, гарні тротуари, дзвінки біля дверей, психологічні програми й навіть проєкти з підтримки ветеранського бізнесу.Безбар'єрність.Але коли приходиш на ВЛК — бачиш не комфорт і турботу, а справжній квест на виживання.Люди на милицях, у гіпсах, після операцій, з перемотаними руками й ногами — стоять по 5, 6, 10 годин у чергах. Хтось приїхав за сотні кілометрів, щоб потрапити до лікаря, який приймає лише дві години на день.Під дощем, без навісів, у вузьких коридорах, без умов.В "живу" чергу записується кожен ,а папірець на дверях у файлику.Поруч — дружини, які підтримують своїх чоловіків, намагаючись просто допомогти вистояти фізично.І цей абсурд — не виняток, а система.Як навмисне знущання після жаху війни і болю поранень. Людина, яка віддала здоров’я за країну, змушена ще доводити, що її травма дійсно отримана під час бою. Через папірець із фразою «під час проходження служби» чи «під час захисту Батьківщини» вирішується доля виплат, лікування, майбутнього.Був свідком як поранений ветеран махнув рукой, і сказав що хай визнають СЗЧ, терпіти неможливо 3 місяці як м'ячик від пінпонгу,і пішов додому.Це не про безбар’єрність — це про байдужість.Хотілося б, щоб ті, хто ухвалює рішення і красиво звітує, просто приїхали на ВЛК, постояли поруч із тими хлопцями — під дощем, у черзі, з болем — і зрозуміли, з чого насправді треба починати безбар’єрність.