Святкувати сам факт існування держави – безвідповідально й легковажно, якщо при цьому вперто не говорити про її злоякість, знелюдиненість, інституційну неміч, узурпацію, колапс. Руанда, Еритрея чи Вануату – теж держави, але жити в них навряд чи хтось захотів би, якби мав вибір. Самого факту державності – ядучо замало в сучасних умовах, коли Вільна Людина має в своєму розпорядженні глобус і привілей вибору місця свого проживання.Нас привчили до совєтської парадигми, де любов до Вітчизни є автоматично-безумовною. Це – бздура. У модерному світі любов до Батьківщини повинна мати багато раціональних причин – саме тоді стається найпотужніше комбо: любов парується зі вдячністю, і тоді місце твого народження стає місцем твого щастя.Ти любиш дім лише той, де тобі добре. Де недобре – звідти їдуть шукати новий дім і будувати інше життя. Ніхто не зобов’язаний жити на Батьківщині. В сучасному світі множинності шансів Батьківщину свідомо обирають із-поміж варіянтів. Вітчизна повинна конкурувати з іншими альтернативами – і перемагати в цій конкуренції. Любов до Батьківщини має мати багато причин. Рідну землю любиться не за галявини, ліси, гори чи водойми. Рідну землю любиться внаслідок багатьох раціональних тому що. Тому що тут добре, тому що тут заможньо й безпечного, тут рідна мова й культура, свобода й демократія, здобутки, плани й усі можливості для самореалізації. Тоді це – ота найглибша любов, ота найсильніша комбінація. Любов до Батьківщини – вимоглива й прискіплива. Любити просто так, ні за що чи всупереч – себе не поважати. Вітаю всіх, хто любов’ю не розкидається й не купляється на сам факт існування держави, а щодня наповнює змістом цю розграбовану, сплебеїзовану, обдекоровану пустослів’ям симуляцію. І робить її придатною до Життя, а не лише до вмирання.