Щороку дні на стику березня-квітня проходять під знаменом страшнющих спогадів про геноцид у Бучі, Ірпіні, Гостомелі, Ворзелі. Прості люди з околиць Києва, яким довелося пережити щось немислимо-жахливе, нанімо згадують моторошну окупацію. Ну а владоможці, які своїми шашликами спричинилися до найбільшої антропокатастрофи 21 сторіччя, зі скорботними рилами тужать на телекамери, і від цього завше разить піяром на кістках й нездатністю визнати власну дотичність до мега-трагедії. Бучансько-ірпінсько-гостомельсько-ворзельський геноцид – це ж не лише сльози горя. Це ще й набатний дзвін нагадування. Будинки можна відбудувати, шибки можна вставити, дахи можна полагодити, кущі можна досадити, тротуари можна вимостити, калабані крові можна відмити, місця стихійних поховань можна заквітчати. А от чи можна обманути себе? Чи можна після пережитого хоррору вернутися до мелодрам старих звичок? Чи всі вже в північно-західних околицях столиці перейшли на укр.мову, яка була й лишається основним маркером відмінності від окупанта? Чи всі вже відмовилися від ру-туба, ру-музики, ру-книги, ру-кіна, ру-спадщини? Чи всі вже повідписувалися від росмовного контенту? Чи всі перегвалтовані міста вже провели декомунізацію своїх вулиць і мізків? Чи всі вже перестали дослухатися до хороших руских в інтернеті? Чи всі вже вигнали московський патріярхат зі своїх містечок? Чи всі вже провели ретельний аналіз на предмет, чому був профуканий прорив із північного фронту аж попід сам Київ? Чи всі вже подякували богоносній еліті за ігнорування попереджень американської розвідки? Чи, чи, чи… Чи далі вернулося всьо, как било? Чим більше про це думаєш, тим менше про це хочеться говорити.