Нікого вже не вражають стоси доларових пачок на митниці. Всюди вони, ці пачки. Це і є держава у всій своїй запрограмованій красі. Нажива, збагачення, мародерія - іншої мети функціонування посадовців на всіх ланках не простежується. У війну ми ввійшли країною клептократії, яка віртуозно спалювала дні-місяці-роки замість круто реформовуватися і наздоганяти сусідів. У війну ми ввійшли країною, де політики завжди були сильніші від свого народу, бо відірвати їх від корита означало зруйнувати самі основи держави. У війну ми ввійшли країною, де багаті люди купили бідних і регулярно обслуговували їх без змазки. Країною, яка розвивалася лише назад і відчайдушно берегла своє радянське колонізоване ядро. Країною, яка колекціонувала поразки після кожного здвигу. Яка безперестанно орієнтувалася лише на совєтський досвід і вкоренілі звички. Яка частіше згадувала, ніж мріяла, будучи в центрі Європи зоною ретро, а не модерну. У війну ми ввійшли країною, заваленою білбордами і сітілайтами, де виборець вибирав кращу фотографію чи слоган, адже знешкодження мислячого прошарку було головною ціллю кожної влади. Скільки б людей не загинуло, скільки б літрів крові не пролилося, що би не коїлося навколо – система збагачення завше самовідтворюється. Ми занадто пізно включилися в державотворення. Суспільство, яке навчиться воювати, але не навчиться будувати дієві інституції без прізвищ правителів, невідворотно прогрАє на внутрішньому фронті, незалежно від успішності зовнішнього. Бо кожне втрачене життя має вмуровуватися в фундамент країни свободи й національного добробуту, а не автократії й корупції з 9 нулями.