Алгоритм Стокгольмського Синдрому дуже простий: жертва пристає на бік свого гвалтівника, аби вижити.

Якщо акт насилля триває довго й розтягнуто – перемагає інстинктивна потреба пристосуватися до перманентної безвиході. Якщо нічого не міняється надалі, й наруга переростає у вічність – жертви починають сприймати трагічну дійсність за нову норму на основі відсутності інших опцій.

Адептам безкінечної війни треба нарешті зняти богатирський шолом, бо в ньому погано чути істину: чим довше триватиме війна – тим сильнішим буде Стокгольмський Синдром жертви. Чим тривалішим є зло, тим менша резистентність до нього.

Якщо війна триватиме вічно – то за всіма канонами Стокгольмського Синдрому настане його кінцева стадія: ворог не тебе переміг – а переміг у тобі. Це з точністю до 200% відбудеться з нашим суспільством, яке і до війни, і під час війни було й лишається значним носієм цінностей ворога (його язик, його культура, його церква, його музика, його медія). Продовження війни в напрямку нескінченності породить націю Стокгольмського Синдрому. В порівнянні з цим духовним лихом усі ці смішні «втрати, поступки, компроміси» видадуться легкою поїздкою на американських гірках Діснейленду. Мудрі правителі відштовхуються від найгіршого, аби його уникнути. Самодури гарантують найгірше самим фактом свого самодурства.