Duskfade відчувається немов рімейк якогось неіснуючого екшн-платформера з PS2, враховуючи всі крайні точки цього твердження. Рімейк гри, яку, чи то через простіше відношення до медіа тих часів, чи то через замилені ностальгією спогади, пам'ятають як культову класику жанру завдяки своєму левелдизайну, шарму та чаруючій атмосфері, навіть попри неглибоку бойову систему чи репетативний платформинг. От тільки це не рімейк. ‍ В інді сегменті зараз дещо популярніше робити платформери сконцентрованими на експресивному мувменті, але Duskfade дивиться в сторону більш лінійних наративно-орієнтованих колектотонів, де простір творчого підходу до подолання перешкод поступається у важливості пошуку правильного вирішення платформерних секцій, та його виконання. Хоч цей формат і знаходиться на протилежному спектрі жанру, особисто для мене він не стає автоматично менш цікавим. Незважаючи на те, що я люблю експресивні платформери за можливість пошуку свого власного стилю пересування, більшість із них стає занадто легкими як тільки мені вдається розгадати найцікавіший і найефективніший спосіб їх проходити. Duskfade же, попри непоганий інструментарій рухів та здібностей протагоніста, зосереджується більше на елементі виконання, створюючи помірний челендж протягом всього проходження, через що ніколи не скочувалась у бездумне натискання клавіш. Непогано додають інтересу й бої. Хоч вони й не є надто комплексними чи складними навіть на високому рівні складності, сам процес приємний, бо винагороджує вдумливий підхід швидкими та видовищними перемогами. Тобто замість того, щоб збивати темп платформингу, вони його розбавляють, принаймні якщо ви добре граєте. Цікаво, що платформинг виконує аналогічну роль відносно битв із босами. Майже кожна з них містить якісь коротенькі секції, де вам потрібно швидко зрозуміти куди як і навіщо добратись по платформах що з'являються на арені. Що ж мене здивувало, так це тон самої гри. Зазвичай від цього жанру я очікую якоїсь фонової оповіді про порятунок королівства, але Duskfade це навпаки особиста і при цьому широка алюзія на те як саме люди вчаться приймати смертність, свою та своїх близьких, як незмінний та непорушний закон всесвіту. Сама ж алюзія загорнута у постапокаліпсис, в якому багато років тому майже все людство вимерло разом дванадцятьма своїми божествами, а протагоніст зі своєю сестрою намагаються буквально пробитись через стадії прийняття утрати. Стара як світ тема, але від цього не менш актуальна. Все у грі виконано достатньо добре і при цьому недостатньо погано. Складно предметно пояснити на яких саме речах проявляється це "погано", тому я й незграбно засунув все це у метафору про старі екшн-платформери. Погані та хороші речі, які ви можете уявити про таку гру, в тому чи іншому вигляді присутні у Duskfade. Може це і звучить як щось погане чи неоднозначне, але особисто мені від всього цього було якось... тепло. Не певен, чи це через ностальгію за якимось конкретним періодом мого життя, тему самої гри, її неймовірний візуал чи той факт, що досліджувати її було банально цікаво... Але ця теплота, про наявність якої у нашому житті ми часто забуваємо, завжди десь є, потім щезає, а потім з'являється знову. У листі, що от-от опаде. У вітрі, який щойно подув і вже щез. На обличчях наших близьких. Покійних та ще живих.