Labyrinth Of The Demon King — це сурвайвл-горор від першої особи, що поєднує сетинг жахів мітичної феодальної Японії із сюрреалізмом і баді-горором Silent Hill, леведлизайном Resident Evil та атмосферою дослідження підземель King's Field і Shadow Tower. ‍ Граємо за Ашіґару, піхотинця, який відправляється у замок Короля Демонів для того, щоб помститись за смерть свого даймьо. Від самого початку гра створює відчуття сну, записаного на VHS касету, яку якимось чином змогли відтворити на PS1, і їй це личить. Впродовж всього проходження з'являтиметься враження, ніби ви знаходитесь на перетині реальності та кошмару. Все тут таке неправильне, таке незвичне і одночасно якесь таке знайоме та логічне, що підсвідомо мозок починає порівнювати це із якимись спогадами, яких він насправді не має.Якщо з першого погляду вам здається, що гра сильно покладається на свою лоуполі стилістику, то так і є. І не дарма, бо загальна атмосфера перебування у замку Короля Демонів настільки легко поглинає в себе, що я періодично міг злякатись реальних звуків у моєму домі, поки мандрував цим уособленням буддистського пекла на землі. Хоч у цьому плані я далеко не найсміливіша людина, щоб бути мірилом, але проходження цієї гри я постійно розбивав на короткі сесії, настільки некомфортним я можу описати своє тривале перебування у темних, брудних і смердючих стінах цього замку. Крім цього, дану атмосферу підтримують і дизайни демонів, та звуків що вони видають. У розробників справді чудово вдалось передати найбільш неприємні та жахаючі аспекти японського фольклору: і естетично, і наративно і навіть ґеймплейно. Якщо такі імена непопулярних у попкультурі йокаїв як Нуріботоке, Аканаме чи Нуппеппо вам про щось говорять, то я думаю що місцевий бестіарій може приємно вас здивувати імплементацією цих, та деяких інших демонів. Хоча якщо ви бачите ці назви вперше, то так навіть краще, бо наратив гри дуже гарно справляється із тим, щоб презентувати цих істот гравцю, надаючи достатньо інформації для розуміння їхніх основних рис та особливостей.Проте аудіовізуальний дизайн це не єдина річ, яка відчувається олдскульною у Лабіринті Короля Демонів. Вирушаючи сюди, потрібно готуватись і до того, що ґеймдизайн тут також тяжіє до часів, коли неоднорідна бойова система, репетативність ігрових механік та брак виробничих ресурсів були не винятком у ігровій індустрії, а чимось буденним. І бойова система, і менеджмент предметів, і навіть дослідження локацій тут будуються на дуже красивому і водночас доволі хиткому фундаменті. Адже як тільки ви зрозумієте як ця гра працює, ви дуже легко можете розламати її складність об коліно. І хоч мені це "ламання" все ще видалось дуже цікавим процесом якраз через свою ідейну олдскульність та геть не відняло у мене відчуття страху протягом всього проходження, я розумію, що багато для кого це може стати критичним моментом, у якому гра втратить всю напругу. Але особисто для мене вся ця своєрідна незграбність ґеймдизайну абсолютно органічно поєднується із загальним ретро відчуттям, яке створює ця гра. Можливо, було б значно гірше, якби гра про затхлі та моторошні коридори, наповнені страхами середньостатистичного японця часів феодальної Японії, була б вилизана в плані механік і старалась згладити неідеальні аспекти. Бо інколи саме потертість та кострубатість можуть бути частиною шарму, за який люди полюбили відеогру. І я абсолютно точно полюбив Labyrinth Of The Demon King за все це.