Михайло Подоляк

Один із розгромів чергового «експедиційного» загону російських «вагнерівців» разом із кураторами з ГУ Генштабу МО Рф у малійській пустелі, за 8 тисяч кілометрів від Москви, нагадав, що колоніальні амбіції Росії не обмежуються пропагандистським «ареалом російської мови», територією колишнього СРСР і навіть уявною радянською сферою впливу. Ані державні кордони, ані міжнародні угоди, ані океани не здатні стримати вкрай агресивну й людиноненависницьку експансію росіян. Путінські солдати з’являться всюди, де їм не можуть дати належного збройного опору.Єдиною червоною лінією, яку поки що Путін боїться перетинати, є периметр НАТО. Розширення Альянсу є розширенням найбільш стабільної зони безпеки, верховенства міжнародного права та прав людини на планеті. Відмова або затягування вступу до НАТО – я зараз кажу не лише про Україну, а й про всі країни-претенденти – є залишенням у небезпеці десятків мільйонів людей.Це не лише етична проблема. Усі тепер залежні від усіх через економічні зв’язки, торговельні шляхи та комунікаційні канали. Так, напад Рф на Україну поставив на межу голоду значну частину Африки, натомість звільнення суттєвої південно-західної частини Чорного моря від російського флоту відновило продовольчу безпеку в десятках країн. У глобальному світі XXI століття Північноатлантичний альянс не зможе відсидітися за муром, якщо світ палає навколо. Єдина економічно виправдана стратегія – не дати росіянам запалити Східну Європу, Африку та Схід.

Абсолютно зрозуміло, що ми хочемо закінчити війну, яку не починали і не провокували. І хочемо досягти фундаментальних домовленостей, які унеможливлять поновлення бойових дій тоді, коли Рф знову буде до них готова. А Рф завжди хотітиме воєн, бо не вміє жити в мирі та не вміє контролювати свій внутрішній простір шляхом підвищення якості життя і робить це лише через зовнішні експансії. Тож ми маємо позбавити агресора низки спроможностей і самі маємо отримати інструменти примусу…Тактичні поразки Рф по лінії фронту дадуть Москві зрозуміти, що військовим шляхом вона нічого не досягне. Для цього треба покращувати національну систему ППО, треба збільшувати далекобійні спроможності України, щоб знищувати інфраструктуру війни, збільшувати кількість ресурсу, який Росія втрачає через її продовження. Крім того, потрібні фінансові інструменти, щоб карати не лише Рф, але й країни, які допомагають обходити санкції.Дуже важливий дипломатичний тиск, зокрема від Китаю, який пояснив би Кремлю, що ескалація конфлікту завдає збитків усім учасникам глобальної економіки. Судячи з усього, Китай абсолютно чітко розуміє роль, яку сьогодні відіграє у світі, та, безумовно, зацікавлений у дотриманні міжнародного права.Єдиним агресором є Росія. Утім ми готові до переговорного процесу на справедливих умовах. На тих умовах, які приведуть до сталого справедливого миру. До них не готова Росія. Попри всі свої заяви, Москва готова лише до війни, до ескалації, до експансії. Хоча б тому, що без існування зовнішнього ворога в неї можуть виникнути великі внутрішні проблеми революційного характеру.

Що маємо зараз:1. Велика суб’єктність України. Україна активно формує глобальний порядок денний…2. Тотальне обнулення і загальної репутації Росії (як країни глобального впливу), і репутації російського мілітарного блоку (разом із ВПК)…3. Попри багаторазову ресурсну перевагу Рф, війна майже «замерзла», просування немає, ціна війни для Рф (зокрема, у цифрах санітарних і непоправних втрат) швидко зростає…4. Переформатування глобального політичного простору. Стара система стримування та противаг не працює; старі міжнародні інститути недієздатні. Потрібні нові архітектури безпеки, що їх активно обговорюють. Запит на персональне та командне лідерство різко актуалізовано...5. Нові перспективні альянси… Виведення тієї ж Росії в розряд токсичних і провокативних держав, яким не місце за глобальним столом…6. Нова архітектура безпеки для України та для Європи загалом…7. Переоснащення української армії, використання натівського стандарту, набуття Україною великої військової компетенції…За всіма напрямами треба доопрацьовувати та дотискати ситуацію…

Нагадаю про ціну «несвоєчасних рішень»… Десять років тому російські військові, яких той же «суб’єкт Путін» відправив, щоб вони під виглядом «сепаратистів» відібрали в України Донбас, збили армійським зенітно-ракетним комплексом «Бук» Boeing 777. На борту рейсу Malaysia Airlines Flight 17 були 298 пасажирів і членів екіпажу. Всі вони загинули.Тоді здавалося, що ця трагедія покладе кінець «початковій» війні, що жертв надто багато і міжнародна спільнота обов’язково втрутиться. Здавалося, що у XXI столітті більше неможливі такі нахабні й криваві злочини, коли вони здійснюються проти громадян США, країн ЄС, потужних держав Азії. Здавалося, хтось має жорстко, показово поставити Рф на місце. І винести десятки довічних вироків… Ми помилялися, а те масове вбивство було лише прелюдією до великої геноцидної війни у Європі. За десять років змінилися лише масштаби звірства. Так само потужно працювала російська дезінформаційна машина, і у світ був спрямований «брандспойт брехні». Так само безпорадними виявилися міжнародні організації. Таку саму безжальність проявив транснаціональний бізнес, що намагався зберегти всі можливі економічні зв’язки з Рф. Наслідки тієї байдужості болюче вдарили по Україні 2022 року, вбивши тепер не сотні, а десятки тисяч людей.До речі, сьогодні день народження ексканцлера Ангели Меркель. Маю визнати цей збіг символічним. Так само я маю сказати, що треба перестати жити в ілюзіях щодо Рф, бізнесу та можливого майбутнього…