Я довго зрів до цього посту.На днях натрапив на картинку і в голові нарешті почав складатися текст.У мене давно складається відчуття дежавю, що ми пережили це в період 2014-2018 рр. В 2014, як і в 2022 - всім було страшно і воїни Сил оборони - були супергероями на яких всі молилися і яким допомагали всім світом. В 2016, як і в 2024 стало вже не так страшно, всі навчилися жити з цим страхом і врешті решт своє стало ближче. Воїни Сил оборони стали не зручними, їх почали уникати, десь побоюватися, почалися вигуки «ми вас туди не посилали».В 2018, як і в 2025 всі повернулися до своїх звичних справ, адже війна десь далеко, ми в ній не приймаємо участі. Воїни Сил оборони стали відверто заважати: що ви лізете з своєю правдою, що ви від нас хочете - ми хочемо жити тут і зараз, а не терпіти «тяготи війни».Війна стає не народною, а проблемою військових, їх родин, волонтерів та незначного прошарку населення, яким не байдуже.А ми (ті хто воює) - закінчуємося((( Піхота стоїть місяцями на позиціях під постійними обстрілами тому, що їх банально немає ким замінити. Пілоти працюють з короткими проміжками сну (по 2-3 години на добу), щоб прикрити з повітря позиції піхоти.Всі воюють за себе і за того хлопця чи дівчину, що полегли на цій війні. Тому що для більшості населення ця війна стала чужою. В короткі проміжки часу, коли буваю в Києві чи інших містах подалі від фронту чую лише розмови про побутові речі (покупки, відпочинок, відпустки тощо). Мені стало важко бувати в мирних містах, оскільки вони стають для мене чужими. Поліцейські, які мають «бронь» та повернулися до практики стрижки штрафів ховаючись в кущах - це ж набагато героїчніше ніж патрулювати вулиці або битися на фронті.Економічний фронт?! Кого ви дурите? Якщо ми закінчимося - економічний фронт не простоїть і дня. Я далекий від думки, що 100 відсотків населення має бути на фронті, але коли твоя країна у вогні має бути лише два стани: або ти воюєш, або ти допомагаєш всіма своїми силами воювати іншим.Слава Україні, для тих, для кого це не просто слова!Олександр Махно.