#вирізки Думаю всім, хто читає цей пост, в певний період життя виникала невизначеність в думках стосовно власного майбутнього. Невизначеність стосовно навчання, роботи, боязнь не віднайти свого сімейного життя. "Який же це головний біль!", — скажете ви, та будете безумовно праві. Утім, а що ж тоді казати про військових? Що ж казати про втрачені покоління першої світової? Це Ремарк і хотів показати у своєму творі «На західному фронті без змін», що, на мій погляд, вийшло неймовірно прекрасно та жахаюче. Якщо Гашек бере читача абсурдністю війни, а Юнґер величністю подій, Ремарк доводить своїх читачів до сліз розумінням всього гніту війни, який має такий великий вплив на наші душі. Розуміння, що багато людей не знайдуть свого місця після неї, будучи вимушений після першої світової податися в пивні, або, переводячи на наші сучасні реалії повномасштабної війни в Україні — багато хто буде вимушений податися в різні ПВК. Щастя це, або страждання — вирішувати самій людині, яка шукатиме це саме місце в своєму житті. Разом з тим, це не відміняє страждань що переслідують кожного в процесі бойових дій, в кожного є свій ліміт, усвідомлює він того чи ні. Існують як Пауль Боймери, здатні на подвиги з гнівом в очах, Швейки, здатні на глузливе протистояння командуванню, так і Штурми, що плачуть пишучи листи своїм родинам, сумуючи за рідною домівкою. Багатьом, зрештою, варто визнати, що якщо вони не зможуть віддати в майбутньому волю своїм відчуттям, наболілому — це все в один момент їх накриє, лишив розуму. Такий він, незгасаючий жаль розчавленого майбутнього, який так влучно зміг виразити всього в кількох строках Еріх Марія Ремарк.