Я НЕ ПАМʼЯТАЮ ВІЙНУМайже три роки, а в моїй голові уламки, шматочки, якісь сполохи. Памʼятаю день по звільненню Бучу-Ірпінь-Гостомель-Бородянку, але крізь пелену. Ось ціла вулиця у битій техниці, ось діти в Бородянці, які просять цукерки. Нас попередили – цукерки є, а нашо вони дітям – ніхто не знає, бо в них тих канхвєт повна хата. Лише потім розтлумачили, що цукерки не солодке, вони лікують стрес. Памʼятаю, як їздили у села Чернігівщини одразу як вигнали рускіх. Дядьку памʼятаю, який дядько, міцний дідуган. – Ото самольоти кружляють над селом й кидають бомби, два, інколи три. Може вони в боулінга грають, цілять в три хати з різних боків села. В мою теж. До 5 вечора кидають, ми з онукою у підвалі сидимо, я вирив. А з 5-ої до ранку я хату починяю. – А шо у вас прорізь під дзвінок на щитах, якими обшили хату, вище за дзвінок? Кривенько якось. – Була на місці. Але просіла землю. Люди витримують, земля ні. – Ви вдвох? А де батьки онуки? – Де, де. Борща їси будете?Памʼятаю, як мене майже зʼїли, коли у твітері поставив не того смайлика на загиблого воїна. Як накинулися всім світом, 4000 репостів. Було ніяково. Поїздки до військових, особливо Ізюм по звільненні. Братські могили з номерами машин замість імен. Могилу, де 4 покоління лежать разом, це не можу забути. Кавун, який передали воїни з Херсону, якому радіє Шая, яка з того дня подорослішала вдвоє. Листи російським воїнам від дітей, Козача Лопань. А наші таки листи носять на серці. Вистави у прикордонних містах, Миколаєві–Херсоні–Харкові. Танк на Оболоні під вікном тещі. Тещі вже немає, Фіми нашого собаки теж. Завтра їду до Харкова, виступаю перед студентами, заїду до військових. Майже три роки, а як одна мить. Все памʼятаю і нічого водночас. Але. В мене звичка – будь-що хуйове записую. І людей. Блокчейн, йоба.