За цей рік ми багато разів ловили себе на думці: цифри не плачуть, не тремтять і не мовчать у слухавці.Але за кожною з них — жива людина, її біль, втрати й надія.За підсумками року в наш психологічний центр звернулося 479 людей.402 з них змогли зайти в терапію.Це означає — 402 історії, у яких було достатньо довіри, щоб сказати: «Мені важко. Я більше не можу сам/сама».Ми надали 1522 години безкоштовної терапії.Години, у яких були сльози після похорон, тиша після дзвінка з фронту, панічні атаки в укриттях, вина тих, хто вижив, і виснаження, яке не лікується сном.Години, де люди знову вчилися дихати.Ми провели 12 групових супервізій для нашої команди.Бо психолог у війні — теж людина.І якщо ми не тримаємо одне одного, ми не зможемо тримати тих, хто приходить до нас по опору.Ми провели 24 навчання для психологів від центру.І оплатили навчання для наших фахівців на 48 000 грн — навіть тоді, коли самі працювали на межі ресурсів.Тому що допомога в умовах війни не може бути «якось».Вона має бути професійною, безпечною і глибокою.Наші психологи пройшли 1250 годин додаткового навчання.1250 годин, щоб краще розуміти травму війни, втрати без прощання, хронічний стрес, тілесні реакції, дисоціацію, провину й страх за майбутнє.Ми щодня стаємо кращими не заради галочки чи статусу.Ми вчимося, бо українці не мають часу чекати, поки хтось «дозріє» до професійності.Бо війна не робить пауз.Бо біль не відкладається на потім.Ми поруч із тими, хто втратив дім.З тими, хто чекає.З тими, хто повернувся з фронту.З тими, хто живе між сиренами, евакуаціями й нескінченними втратами.І якщо підсумувати цей рік одним реченням —ми не просто працювали. Ми тримали.Тримали людей.Тримали команду.Тримали простір, у якому можна було не бути сильним.І будемо тримати далі.Бо ця війна — не тільки про зброю.Вона і про психіку.І про те, чи зможемо ми залишитися живими всередині.