А з лютого 2022-го став на захист країни. Не в тилу - у підрозділі активних дій ГУР.

"Легше сказати, де я не воював. Хіба що на Херсонщині. Запорізькі посадки з колючками, донбаська важка земля, чернігівські болота..."

Рік тому в ближньому бою на Донбасі він отримав поранення впритул: обличчя, плече, нога.

Перша операція тривала 10 годин. Потім - ще десяток. Лікарі буквально зшивали його докупи.

Коли з'явилися новини про його поранення, російські сайти почали цим смакувати. Деякі навіть заздалегідь написали, що він загинув.

Матвійчук побачив це від побратимів. І замість страху відчув тільки лють.

"Я хотів одного - щоб мене швидше полагодили. Щоб я зміг повернутися й продовжити боротьбу", - згадує він.

Його обурило не саме поранення, а те, як ворог це подавав. Мовляв, "міг би й далі тренувати дітей, займатися хокеєм". І тут Олександр вибухає:

"Як, якщо ви, паскуди, не даєте нам працювати за спеціальністю? Це ж ваша країна поламала нам життя! То, мабуть, вам треба дати за це по зубах!"

Це він. Людина, яка навіть на межі смерті не втрачає ні гумору, ні злості до ворога.

Олександр каже: "Поранення стало точкою, у якій довелося подивитися на прожите не очима гравця чи бійця, а очима людини, яка хоче зрозуміти свій шлях".

Хокей навчив його одного: загальний результат формується з кожного окремого стику, окремого контакту, боротьби за кожну шайбу. Так і на фронті.

"Ми ж коли грали проти росіян, я їх не боявся. То чому зараз раптом маю боятися?"

Він вижив. Він живий. І він знову перемагає.

Слава Україні. І слава таким людям. 🇺🇦