Ukrainian Science Channel | Було б, однак, несправедливо об’явити проєкт наказу МОН суцільно шкідл...

Було б, однак, несправедливо об’явити проєкт наказу МОН суцільно шкідливим. В ньому наведений доволі розумний, хоч і не без винятків, перелік недоброчесних практик. Я б з задоволенням поширив цей перелік також на «міждисциплінарні конференції» з фальшивою географією та на так звані «колективні монографії», які давно перетворилися на збірки тез. Цікавою є також і ініціатива зробити публікації аспірантів безкоштовними. Щоправда, ця практика чомусь поширюється лише на категорію Б, де сплата за публікацію обчислюється сотнями гривень, але не на категорію А, де з авторів беруть сотні євро. Взагалі, з мого власного досвіду (який не претендує на узагальнення), саме українські «скопусні» журнали є найбільшими хижаками у спільноті. Це просто приватні бізнеси головних редакторів, які відпрацьовують гроші, допомагаючи оформити рукопис під формальні вимоги Scopus. Про наукову якість не йдеться взагалі. Так от, на прибуток цих контор ніхто не зазіхає − їм аспіранти і далі будуть платити. Непоганими виглядають Критерії для оцінювання наукових періодичних видань (от тільки, нагадаю, ці критерії нічого не гарантують − журнал все одно можуть позбавити категорії, якщо експерти МОН знайдуть в тому ж кластері щось «краще»). Серед заявлених ознак викликають питання дві. Перша − кількість публікацій закордонних авторів. Для журналів, які видаються українською мовою, це нереалістична вимога, а англомовні видання індексуються у міжнародних базах і на категорію Б не претендують. Другий дивний показник − це членство головного редактора у різноманітних асоціаціях видавців. Очевидно, що це ніяк не свідчить про його чи її професіоналізм, радше про PR-активність. А тепер варто задати питання: навіщо цей новий порядок взагалі уводиться. У 2018 році держава запропонувала науковим журналам довести свою спроможність за затвердженими критеріями. Значна частина журналів з цим впоралась. І ось тепер держава анулює результати попередньої оцінки і об’являє, що кожен журнал що три роки має доводити, що він не верблюд. Це якби поліція час від часу заарештовувала кожного перехожого і змушувала його доводити законослухняність. Але усі ми знаємо, що доводити треба не невинність, а провину. Тероризуючи доброчесні журнали, МОН збільшує моральний тиск на знесилену війною і безгрошів’ям наукову спільноту, доводить до вигорання і відчаю останніх чесних науковців. Цьому можна було б запобігти, організувавши моніторинг наукових видань і вистежування недоброчесних практик − тобто зайнявшись пошуком порушників замість покарання усіх. Але для цього треба, по-перше, працювати, а по-друге − відчувати відповідальність за людей.