​​🔥 Честь служити – обов’язок рятуватиОлександру Близнюку — 25 років. Він народився і виріс у Харкові, місті, яке любить понад усе і без якого не уявляє себе. У ДСНС він служить 5 років, і кожен із них випробував його на міцність так, як не випробовує ціле життя.👨‍👩‍👧 Пожежна династіяВибір професії для Олександра був природним — по стопах пішов за батьком, який присвятив службі понад 25 років і продовжує служити в 17 державній пожежно-рятувальній частині м. Харкова. Коли Олександр був школярем і писав твори про професію батьків, він з гордістю розповідав, що його тато рятує людей і гасить пожежі. «Я виріс і прийняв таке рішення, що я теж хочу допомагати людям. Я вирішив піти по його стопах», — згадує Олександр.Сьогодні батько і син нерідко перетинаються на одних і тих самих викликах — тільки вже не як тато із сином, а як колеги. «Це дуже іронічно, бо в мене є багато фотографій, де я маленький і стою з ним біля пожежного автомобіля. А тепер ми вже зустрічаємося як колеги», — з теплою усмішкою каже рятувальник.⚠️ Ранок, який змінив усеНавчання Олександра мало завершитися у березні 2022-го. Але доля вирішила інакше — атестацію на посаду пожежного-рятувальника він склав екстерном ще у лютому, а вже за кілька днів, о 4-й ранку, задзвонив телефон. Батько відвіз сина до його підрозділу, а сам поїхав до свого. «Було страшно, звісно. Хто каже, що йому не було страшно, той брехун», — чесно зізнається рятувальник.🏚 Операція в темряві: врятований завдяки щасливій доліОдин із перших виїздів назавжди закарбувався у пам’яті Олександра. Березень 2022-го, зруйнована обстрілом будівля, хаос, багато загиблих і поранених. До нього підійшов молодий хлопець — приблизно його ровесник — і почав благати про допомогу: під завалами лишався його товариш. «Ти впевнений, що ми туди підемо зараз?» — перепитав я. Він відповів: «Там мій друг, якого я не можу залишити», — згадує Олександр.Удвох вони пробиралися темними, затопленими коридорами зруйнованої будівлі, повз тіла загиблих, аби дістатися до людини, притисненої завалом. Пораненого врятувала щаслива доля. Над головою якимось чином застрягла груда каміння, не давши завалити хлопця остаточно. «Найголовніше в такому випадку — з людиною розмовляти, щоб вона розуміла, що її прийшли рятувати, що її стовідсотково врятують», — пояснює рятувальник.Пораненого вдалося деблокувати й винести буквально за хвилини до нової повітряної тривоги. Того ж вечора Олександр почув інформацію: хлопець вижив. «Цей випадок я ніколи не забуду. Він скоріше не про гордість і не про героїзм. Він про відповідальність — ми в той момент були відповідальні за чиєсь життя», — ділиться Олександр.💔 Ізюм: жахіття, які не забутиОдним із найважчих випробувань стала участь в ексгумаційних роботах в Ізюмі. «Я побачив там жахіття війни. Там були люди зі зв’язаними руками, там були діти, були поховані сім’ї. Все те, що писали в новинах, — це правда. Такі моменти дуже тяжко забути», — говорить рятувальник.❤️ Що тримає на плавуПопри пережите, Олександр не втратив бажання рости професійно. Він навчається на третьому курсі Національного університету цивільного захисту України та планує стати начальником караулу. «Мене мотивує жага до рятування людей. Кожен виклик — це чийсь дім, чиєсь життя, чиїсь речі, які ти можеш врятувати. Я люблю свою роботу», — каже він.Підтримку рятувальник знаходить у родині, друзях і коханій дівчині, які щоразу хвилюються, коли він іде на чергування.🕊 Проста мріяНа запитання, чого хочеться особисто для себе, Олександр відповідає без вагань: «Хочеться простих речей. Небо без вибухів, сонця. Просто щастя хочеться, спокою», — зізнається він. А ще — знову побувати в українському Криму, де у дитинстві він відпочивав із батьками. «Найголовніше, щоб перестали гинути люди. Все інше — все зробиться, все відбудується», — підсумовує рятувальник.💙 Олександре, дякуємо за службу і вірність покликанню.