Головне управління ДСНС України у Харківській області | ​​📌 За ніччю завжди настає ранок. За темрявою — завжди буде світло.Кол...

​​📌 За ніччю завжди настає ранок. За темрявою — завжди буде світло.Коли у місті стається пожежа, вибух чи аварія — люди набирають «101». На тому кінці дроту їх зустрічає голос, який має бути спокійним, зібраним і впевненим. Голос, що за лічені секунди перетворює паніку на чіткі дії.🔹У Харкові одним із таких голосів уже багато років є Вікторія Уварова — старший диспетчер чергової зміни оперативно-координаційного центру ГУ ДСНС у Харківській області. 26 років служби. 26 років на тому кінці дроту, де люди телефонують у розпачі, тремтячими голосами диктують адреси й просять лише одне: «Допоможіть… швидше».🔹Харків’янка, дружина рятувальника, мама доньки. Свій шлях у службі вона почала у 2000 році радіотелефоністкою у 41-й пожежно-рятувальній частині. З 2004-го працює в оперативно-координаційному центрі, де щодня приймає десятки й сотні дзвінків від людей, які потребують допомоги. «Мені завжди подобалося допомагати людям. Мабуть, людяність — це головне», — говорить Вікторія.🔹Робота диспетчера — це відповідальність за життя. Люди дзвонять у паніці, плачуть, губляться в словах. І саме диспетчер має швидко заспокоїти, зібрати інформацію та направити рятувальників. «Ти пропускаєш через себе кожне повідомлення. Розумієш, яке горе у людини. Але треба взяти себе в руки, щоб допомогти».🔹24 лютого 2022 року застало її вдома. Вона прокинулася від вибухів. Спочатку — страх і нерозуміння. А потім задзвонив телефон: сигнал «Збір».«Наче перемикач клацнув: страх — потім, робота — зараз». Дорогою на службу вона побачила нескінченні черги машин, що виїжджали з міста. «Було дуже боляче дивитися, як люди їдуть, не знаючи куди. А ми їхали на роботу».🔹Перші місяці повномасштабної війни співробітники оперативно-координаційного центру фактично жили у бомбосховищі. Дзвінки не припинялися: пожежі, руйнування, авіаудари, люди під завалами. Іноді не було навіть хвилини, щоб випити води. «Голос тремтів. Сльози були в очах, особливо коли дзвонили з Північної Салтівки. Ми працювали на адреналіні».🔹У холодному підвалі, під гуркіт вибухів, рятувальники підтримували одне одного і продовжували працювати. Бо кожен дзвінок міг врятувати чиєсь життя. Іноді доводилося навіть прикрикнути на людину, щоб вона опанувала себе і змогла назвати адресу. Без емоцій. Просто робота.🔹Коли Вікторія вперше вийшла на вулицю після початку вторгнення, вона не впізнала Харків: порожні дороги, майже немає людей, тиша, яку інколи розривають вибухи. «Наше місто завжди було яскравим. А тоді стало іншим… Але я вірила — Харків вистоїть».І він вистояв.🔹За роки служби Вікторія переконалася: у найважчі моменти найцінніше — люди. «Рідні, близькі, домашні тварини — ось що справді важливо. Все інше можна відновити».🔹Сьогодні їй 53 роки, і вона навчається на 4 курсі Університету цивільного захисту. Мріє дочекатися повернення доньки, стати бабусею та побачити над Харковом мирне небо. «За ніччю завжди настає ранок. За темрявою — завжди буде світло».📌 Рятувальників часто називають героями без зброї. Але поруч із ними є ті, хто залишається за кадром — диспетчери. Їх не видно на пожежах і руйнуваннях, їхні імена рідко звучать у зведеннях. Але саме з їхнього слова починається допомога.І поки у Харкові лунає номер 101, на іншому кінці лінії завжди є люди, готові почути, зрозуміти й допомогти.Одна з них — Вікторія Уварова.Жінка, чий голос у найстрашніші хвилини дарує людям надію.Слава Україні! 🇺🇦