Не розумію людей, які пишуть, що для них прапор став чимось важливим у якомусь році. Для мене підняття прапора в 1991 році розділило життя на «до» та «після». Я був ідейним піонером і скептичним комсомольцем. Починаючи з 1988 року, в мене було два відчуття: перше — коли дозволили говорити те, що раніше було заборонено, і друге — що Україна вже не поступово, а зовсім серйозно почала думати про незалежність.Тусовки на Рулетці та в Трубі в ті роки давали багато їжі для розуму, але жовто-блакитний прапор тоді ще був символом бунту. Літо 1991 року стало для мене коротким, але доленосним періодом: я закінчив школу, вже вступив до інституту, а під кінець відбувся ГКЧП. Ми всі тоді гарячково шукали новини й стежили за тим, що відбувалося в москвабаді. Всі розуміли, що в тому числі наше майбутнє залежало від того, чим там все скінчиться. У нас відбувались свої події: було цікаво спостерігати за Хрещатиком, за киянами й українцями в ті дні.Але найважливішим моментом для мене було внесення прапора до Верховної Ради. Ще з липня 1990-го, коли цей прапор майорів на Хрещатику біля мерії, почалися процеси: він був ще неофіційним, але вже не забороненим. Усе це привело до його повної легалізації в Раді.Тож у моєму підлітковому мозку Декларація незалежності сприймалась як наслідок, бо все важливе й символічне вже відбулося.Тому я люблю й поважаю цей прапор і вважаю сьогоднішній день найважливішим днем серпня. А всі події в Україні з того часу додавали ваги цім двом кольорам.