Сьогодні для мене день, який я буду святкувати кожен рік доки не подохну.24.02.2022 я опинився повністтю розгубленим, незважаючи на те, що я готувався до війни з літа 2008 року, а ковід вважав за генеральну репетицію (тоді в мене вже був генератор та запас їжи тривалого зберігання). Але починаючи з 2 березня я почав занурюватись в бездну депресії. Все це здавалось безпросвітним піздецем. Майже повна відсутність сна, відповідальність за 3річну дитину, син в ТРО на одному з найважчих блокпостів в 7 км від бойових дій, загиблі знайомі, натовп орків які дійшли майже до Київа. Моя менталка трималась виключно на відповідальністі за маленьку дитину та 20 годин на добу роботи на економічний супротив, який тоді тільки формувався.Але весняний сонячний день, коли зрівнялась довжина ночі на фоні обнадійливих новин, приніс розуміння, що це не кінець. Театр в Маріку вже був по заду, але масштаби Бучи та Ірпіня ще не були зрозуміли. Але зявилась не надія, а впевненість, що прорвемось. Бо вони "получили пізди". З цього моменту життя зминілось, та я отримав імпульс, завдяки якому їбошу досі.Тож, прорвемось!