Це історія, яку я декілька разів чув від свого друга Стівена. Він обожнює розповідати її, хоча на його місці я б тримав її у таємниці.«Ми були в Німеччині, на якомусь літературному фестивалі. Після презентації сиділи в холі готелю — Харукі, я і ще кілька людей, яких тепер уже немає сенсу згадувати. До мене підійшов якийсь чоловік. Непримітний. Светр, окуляри, ноутбук під пахвою.— Містере Кінг, я розкрив секрет літератури. Я підняв голову від склянки.— Вітаю.— Я написав промпт для штучного інтелекту. Він створює геніальний роман за дванадцять хвилин.— Так. Так.— Ви не вірите.— Чому ж. Я щодня вірю в щось нове.— Назвіть тему. Будь-яку. Якщо роман буде гірший за ваші, я заплачу п’ятсот доларів. Я подивився на Харукі. Гроші є гроші. Ми піднялися до мого номера й замкнули двері. Чоловік поставив ноутбук на стіл. Я продиктував: маленьке американське містечко, зниклі діти, старий будинок і зло, яке прокидається кожні двадцять сім років. Чоловік увів свій промпт. Рівно через дванадцять хвилин роман був готовий. Я прочитав першу сторінку. Потім другу. На третій відклав склянку. На п’ятій попросив усіх не розмовляти. За годину я дочитав і довго дивився у вікно.— Непогано, — сказав нарешті. Я завжди кажу “непогано”, коли хочу когось убити. Тоді взявся Харукі. Він замовив самотнього чоловіка, кішку, висохлий колодязь, джазову платівку і двох жінок, одна з яких, можливо, існує лише уві сні. Дванадцять хвилин. Харукі читав мовчки. На середині попросив віскі. Наприкінці — ще одне.— Він навіть пояснив кішку, — сказав Харукі. Це було серйозно. Ми викликали Умберто. Може, вирішили ми, це лише вправна компіляція. Статистичний фокус. Машина переставляє знайомі слова, а нам здається, що між ними виникає сенс. Умберто з'явився у халаті. Він був не в гуморі.— Що сталося?— Цей чоловік розкрив секрет літератури.— Знову? Йому пояснили. Умберто сів до ноутбука і продиктував: середньовічний монастир, таємна бібліотека, загублена книга Арістотеля, серія вбивств і суперечка про те, чи сміявся Христос.— Цього досить? — запитав чоловік.— Для поганого письменника — забагато. Для доброго — побачимо. Через дванадцять хвилин роман був готовий. Умберто читав найдовше. Повертався до попередніх розділів, робив нотатки на серветках, двічі перевіряв цитати латиною. Нарешті закрив ноутбук.— Усе правильно, — сказав він. — Навіть помилки зроблено навмисно. У номері стало тихо. Перед нами сидів чоловік, який одним промптом міг залишити без роботи всіх письменників світу. Йому не потрібні були роки, редактори, аванси, алкоголь, розлучення, депресія і ранкове відчуття, що вчора ти написав суцільне лайно. Йому були потрібні дванадцять хвилин.— Я хочу опублікувати промпт у відкритому доступі, — сказав він. — Література має належати людству. Я повільно поставив склянку на стіл. Харукі перестав усміхатися. Умберто зачинив вікно. Троє найкращих людей у бізнесі. І якийсь ідіот вирішив зруйнувати бізнес. Мені невідомо, чим усе закінчилося, бо я блював у ванні номера. Умберто і Харукі потім не хотіли нічого розповідати. Але, схоже, всі питання вирішили якудза з мафією». (с) Максим ГолубєвПідписатися на Книжкову жабу