Херсонські дачі. Продовження. Частина 4.

Бо для херсонця дача — це ніколи не була просто земля. Це був контроль над маленьким клаптиком світу. Місце, де ти сам собі агроном, інженер, рибалка, сторож, дизайнер ландшафту, головний спеціаліст із помідорів і завідувач погреба. Де твоє рішення має наслідок. Посадив — виросло. Полив — ожило. Не полив — сам винен. Побудував — стоїть.

Погано побудував — теж стоїть, але косо, і сусід бачить.
Дача була смішною. Бо там завжди щось ламалося, хтось сперечався, хтось садив забагато кабачків і потім не знав, кому їх ще роздати.
Дача була важкою. Бо спина боліла, руки були в землі, сонце не мало жалю.
Дача була нерентабельною. Бо дешевше було б купити овочі на базарі, рибу в рибалки, гриби в грибника, і ще на санаторій залишилося б.
Але дача була щасливою.
Бо щастя не завжди раціональне. Часто воно якраз навпаки — вперте, трудомістке, з комарами, сапою, насосом, старим човном, сусідом, який усе знає краще, і помідором, який ти виростив сам.
Ми тоді не думали, що це зникатиме. Нам здавалося, що катери ходитимуть завжди. Що на островах завжди світитимуться вікна. Що хтось завжди везтиме на човні дошку, мішок цементу або дитину з відром абрикосів. Що так і має бути.
І якщо дуже просто, то дача для херсонця була способом сказати самому собі: я тут не випадковий. У мене тут є земля. У мене тут є вода. У мене тут щось росте. У мене тут є куди повернутися.
А це для південної людини означало дуже багато.

Автор тексту Win Mix
@bagnenkoDaily