Я - з Півдня. На Півдні є степ. Той, що починається під шкірою, коли вітер заходить у груди і закінчується десь за обрієм, там, де в останнє причастя неба занурюється примарний силует поодинокого сармата.. Там горизонт рівний, і небо лежить низько: тонка межа між “ще” і “вже”. І небо там не висить - воно припадає… Не виднокрай - розпростерта долоня. Не простір - безмежжя. Він входить у груди не подихом - присягою. Степовики Півдня знають: вітер тут не гість. Він тут суд і присуд водночас. Там курява здіймається не пилом - військом. Вітер не ходить - він вершить. Він не дме - він вивіряє. Торкає людину, як гончар глину: де трісне… Там птахи летять низько, наче бояться втратити землю з очей. Бо коли піднімаєшся високо над степом, починаєш вірити, що ти більший за нього. А степ не любить віри без міри і це помилка, яку степ не виправляє двічі. Там тече Річка Молочна. Вона знає, що вода може бути пам’яттю, а пам’ять - важчою за спрагу. Тиха і таємнича , як криниця, що довго не віддає відлуння. Вона несе не течію - вона несе тихий горловий спів. І пам’ять там не світла і не темна - вона первісна,як глина до вогню. І вода в ній - і жива і мертва одлночасно…. Там тумани сходять не з неба - з самої землі. Як видих давніх років. Стеляться, як саван і як весільна намітка водночас - бо тут усе поруч: початок і кінець. Як біла ряднина, розкинута на ще теплому тілі землі. І ти йдеш крізь той серпанок, як крізь чужу сповідь… Там не плавають - там причащаються водою. Входять, як у тінь бо якщо ступиш різко - вона зімкнеться... Там у мулі лежать слова, які не сказали. Вони обростають корінням і стають очеретом. І коли вітер проходить крізь нього, ти чуєш не шелест (коли стоїш довго, не ворушишся, чутно, як у воді ворушиться щось старше за страх)Там є Азовське море. Там хвилі не накочуються - вони замовляють, ниби Азов повертає ім’я, яке ти хотіла забути. Там сади родять з упертості. І кожне дерево стоїть не тому, що виросло. А тому, що їх ,,відпоїли і відмолили"Там ніч приходить різко. Як заслона. Ще мить і вже темрява стоїть, як стіна. І в тій темряві степ не зникає - він стає ближчим. Бо чути, як він дихає. Як він живе під тобою. Бо південь - це не місце. Це - міра. Це коли стоїш серед простору, де нічого зайвого, і раптом розумієш:усе, що тобі треба - вже є. І все, що в тобі слабке - тут не лишиться. Це вогонь без полум’я,у якому з людини вигорає зайве. І тоді лишається не ім’я. А тільки те, що не згоріло. І якщо після цього очищення в тобі щось лишилося... значить, ти і є цей Степ. Значить, ти і є Південь. Олена Стрілецька@bagnenkoDaily