Багненко про війну і Херсон | Я - з Півдня.На Півдні є степ. Той, що починається під шкірою, коли ві...

Я - з Півдня.На Півдні є степ. Той, що починається під шкірою, коли вітер заходить у груди і закінчується десь за обрієм, там, де в останнє причастя неба занурюється примарний силует поодинокого сармата..Там горизонт рівний, і небо лежить низько: тонка межа між “ще” і “вже”.І небо там не висить - воно припадає…Не виднокрай - розпростерта долоня. Не простір - безмежжя. Він входить у груди не подихом - присягою.Степовики Півдня знають: вітер тут не гість. Він тут суд і присуд водночас.Там курява здіймається не пилом - військом. Вітер не ходить - він вершить. Він не дме - він вивіряє. Торкає людину, як гончар глину: де трісне…Там птахи летять низько, наче бояться втратити землю з очей.Бо коли піднімаєшся високо над степом, починаєш вірити, що ти більший за нього.А степ не любить віри без міри і це помилка, яку степ не виправляє двічі.Там тече Річка Молочна.Вона знає, що вода може бути пам’яттю, а пам’ять - важчою за спрагу.Тиха і таємнича , як криниця, що довго не віддає відлуння.Вона несе не течію - вона несе тихий горловий спів.І пам’ять там не світла і не темна - вона первісна,як глина до вогню. І вода в ній - і жива і мертва одлночасно….Там тумани сходять не з неба - з самої землі. Як видих давніх років.Стеляться, як саван і як весільна намітка водночас - бо тут усе поруч: початок і кінець. Як біла ряднина, розкинута на ще теплому тілі землі. І ти йдеш крізь той серпанок, як крізь чужу сповідь…Там не плавають - там причащаються водою.Входять, як у тінь бо якщо ступиш різко - вона зімкнеться...Там у мулі лежать слова, які не сказали. Вони обростають корінням і стають очеретом.І коли вітер проходить крізь нього, ти чуєш не шелест (коли стоїш довго, не ворушишся, чутно, як у воді ворушиться щось старше за страх)Там є Азовське море.Там хвилі не накочуються - вони замовляють, ниби Азов повертає ім’я, яке ти хотіла забути.Там сади родять з упертості. І кожне дерево стоїть не тому, що виросло. А тому, що їх ,,відпоїли і відмолили"Там ніч приходить різко. Як заслона. Ще мить і вже темрява стоїть, як стіна.І в тій темряві степ не зникає - він стає ближчим. Бо чути, як він дихає.Як він живе під тобою. Бо південь - це не місце. Це - міра.Це коли стоїш серед простору, де нічого зайвого, і раптом розумієш:усе, що тобі треба - вже є.І все, що в тобі слабке - тут не лишиться. Це вогонь без полум’я,у якому з людини вигорає зайве. І тоді лишається не ім’я.А тільки те, що не згоріло.І якщо після цього очищення в тобі щось лишилося... значить, ти і є цей Степ. Значить, ти і є Південь.Олена Стрілецька@bagnenkoDaily