Я знаю жінку, яка втратила на війні чоловіка, а тепер виготовляє прикраси з порожніх гільз, плавить метал вогнем і створює щось красиве. Я знаю жінку, яка фарбувала стіни у власному домі, який нарешті купила: ніжні світлі колоски на синьому фоні. У дім той влучила ракета. Жінка якраз навчалася на іншому краю світу, а тому жива. У неї є фото на пам'ять: вона, кілька її сукенок, які вона дістала з-під завалів і притискає до себе на фоні руїн, які колись були її домом. Я знаю жінку, яка пережила пекло, тоді коли молодший на добрих тридцять років від неї російський солдат тримав її під прицілом і наказував роздягнутися. Те, що він робив їз нею потім, вона воліла б однієї миті забути. Жінка продовжує жити в тому домі, за містом. Вона висаджує навколо себе дерева, і кущі, і квіти. І все пам'ятає. Я знаю чоловіка, який народився у Сєверодонецьку, а зараз живе в Одесі. Щомісяця він одягає клоунські черевики з закрученими носаками і чудернацького капелюха, приходить в книгарню, де читає разом із дітьми. Діти голосно регочуть, і завжди слухають його уважно. Вночі російські дрони влучають в будинки в Одесі. Вдень чоловік той мріє створити свій власний театр. І йде робити ремонт у приміщенні, яке вже винайняв, бо вірить в свою мрію. Я знаю жінку, яка залишила сина вдома і пішла в ЗСУ. Сказала чоловікові: хтось із нас двох має піти - або я, або ти. Пішла вона. І від чоловіка також. Я знаю жінку, яка малює квіти і створює чудернацькі візерунки. Її чоловік на фронті. Щонеділі разом із подругами вона їздить в госпіталь, провідати хлопців. Привозить їм зефірки і шоколадки. Я знаю чоловіка, який говорить з військовими. Тими, які втратили на війні руки, ноги, очі, сенси і трішки себе. Він слухає їх і не перебиває. А тоді знаходить якісь слова, які у жодному разі не повернуть їм ані рук, ані ніг, але може, повернуть бодай трохи віри в цей світ і людство. Я знаю дівчинку, чий тато пішов в АТО, і вже був під Бахмутом, і Соледаром, і Покровськом. І зараз десь досі там, тільки тепер це називається війна, а не АТО. Війна, як була тоді, так триває і досі. Її тато мав осколкове поранення і, здається, був двічі контужений. Коли він приходить побачитися із нею, вона ніяковіє, наче то не її тато, а хтось чужий. А він гладить її по голівці і каже, яка вона красива. Я знаю людей, які живуть під час війни. Дехто із них живий, дехто вже мертвий, хтось іще ненароджений... Слава Світова@bagnenkoDaily