– Йди геть, Костянтине! – кричу я через плече. – Я не хочу з тобою зараз розмовляти.Він нічого не каже у відповідь, просто продовжує своє невпинне переслідування.Боже, він бісить. Невже він справді думає, що може просто з'явитися тут після того, як покинув мене, і очікувати, що між нами все буде добре?Я кружляю навколо, тикаючи в нього пальцем. – Ні. Ти не можеш мовчати після того, що зробив. Ти трахнув мене, ти заявив, що я твій, а наступного ранку просто пішов, не сказавши жодного слова! Ти хоч уявляєш, як я себе почував?Мій голос тріщить від емоцій, але я продовжую, сповнений рішучості сказати своє слово.– Я думав, що наше спарювання щось означає для тебе, щось більше, ніж просто політика і зручність. Але, мабуть, я помилявся, чи не так? Я був лише засобом для досягнення мети.Я дихаю розлюченим гарчанням, яке звучить більш вовчим, ніж мало б, і розвертаюся на п'ятах, знову втікаючи геть.Я не сперечатимуся з клятою твариною.Особливо з тією, яка не збирається відповідати.У мене ще залишилося трохи гідності.Коли я чую, що він знову йде за мною, я розлючено обертаюся, поки не розумію, що в якийсь момент він перейшов у свою звичайну вовчу форму. Він значно менше лякає, коли стоїть на четвереньках, вкритий плюшевою білою шерстю, замість того, щоб бути здоровенним звіром.– Ох, заради Христа, це низько, – бурмочу я, складаючи руки. – Ти серйозно намагаєшся виглядати миліше, щоб я менше злився?Знову порожній погляд.– Ти взагалі розумієш хоч слово з того, що я кажу? – запитую я.У відповідь він виляє хвостом.Я проводжу рукою по обличчю. – Неймовірно, – бурмочу я. “Лиходій і Ботан2 / Villain and the Geek2” Л.К. Девіс.