Telegram statistics channel - @zmova22

Що дала Україна світові окрім поштових індексів?Насправді, ми в деяких сферах діяльності задаємо світові тренди значно частіше, ніж могло б здатися. Ось, наприклад, коли я читаю, що "Губернатор американського штату Іллінойс Джей Бі Пріцкер виграв $1,4 мільйона у казино Лас-Вегас під час відпустки із сім’єю. Він не вказав конкретну гру чи заклад, але заявив, що планує пожертвувати кошти на благодійність", то не можу не згадати, що "Депутат Верховної Ради Максим Павлюк у 2021 році задекларував виграш у лотерею майже на два мільйони гривень, який він отримав за один день від шести різних компаній. Цей виграш став другим, про який він повідомив у деклараціях, першим був виграш у розмірі 900 тисяч гривень у 2020 році". Тобто цим рагулям з Ілінойсу тре було три роки, аби допетрати просту технолоджію. До речі, хабарництво під виглядом продажі картин Гантера Байдена - це копія з афери, колись провернутої банком "Тавріка".А ще в студентські роки я підробляв тим, що був представником громадськості при жеребкуванні Національної Лотереї і це в зародку вбило у мене будь-яке бажання спробувати виграти мільйон. Дуже вже добре було зрозуміло, що у виграші завжди залишиться олрганізатор. Якщо ви не губернатор Пріцкер, звичайно. Родом із села Пріцьки. як мене тут запевняють.

Ситуація з усуненням із мерства Труханова без сумніву кричуще антиправова демонстрація того, що Україна стрімко розвивається в латиноамериканській політичній моделі. Абсолютно не зрозуміло, яким чином джерелом влади у країні є народ, якщо мерів зносять через суд (у Чернігові), через картельну партійну змову (в Ірпені) чи через указ президента, як-от у Одесі. І це все після того, як нам усім вливали в мозги, що «єдине громадянство» в Конституції не можна сприймати, як «не-множинне». І що усе рівно, скільки у кого є паспортів, бо в Україні буде сприйматися тільки український. Тим більше, у Труханова не було навіть змоги заперечити наявність російського громадянства у суді – а винним же у нас хтось може бути тільки за вироком суду. І все це ще й на тлі закликів радника главі держави Тимофія Мілованова завести до України десять мільйонів мігрантів!Не думаю, що я когось переконаю і вже тим більше, всі хто хотів висловитись щодо Труханова, визначились. Я лише скромно зверну увагу, наскільки притаманна вітчизняній бюрократії потяг до різного роду «списків», що мали б допомогти тупим посполитим відрізняти зерна від полови. СБУ веде списки громадян РФ, які дозовано публікує в міру політичної необхідності. Держкомтелерадіо поповнює індекс заборонених книг. Інститут національної пам’яті веде перелік імперських політичних діячів, з яких лиш нещодавно вилучили Чехова. Феміністки ведуть списки сексистів-мізогінів. Навіть редакторка Васильєва має список чудернацьких українських слів штибу «творіг». Певно, таке заняття по-перше, сприймається як безпечне, по-друге – бюрократи як-би опиняється при ділі. І це ж і мене за ці писання коли-небудь обов’язково внесуть до якихось списків – от про що моя непозбувна бентега.

Коли Ангела Меркель каже, що причиною нападу Путіна стала позиція Польщі і країн Балтії щодо переговорів між РФ та ЄС в 2021-му році – вона не тільки знімає з себе відповідальність за фінансування Росії Німеччиною/Європою за рахунок газових контрактів. Також вона і легітимізує майбутній напад російської армії на ці чотири держави. Он, Пєсков дуже швидко зреагував на заяви екс-канцлера, заявивши, що Брюссель «перебуває в заручниках» у чотирьох балтійських країн – то ж тепер гіпотетичний наступ на Сувалки можна буде запросто представити, як антитерористичну операцію.При цьому ж я добре пам’ятаю ті надії, які чомусь покладалися українським поспільством на німецьку канцлерку, попри блокування нею вступу до НАТО в 2008-му і відмову надавати допомогу тоді, коли був ще шанс викинути окупантів, що розгубилися від зустрінутого опору, за межі української території. Та попри проросійську політику її нагородили тут Орденом Свободи і захоплювалися тим, як вона у супермаркетах обирає туалетний папір і сама пере білизну удома. Спробували ви тоді сказати щось проти Меркель!Або ось іще. Прокинувся із спячки Портніков, що дискутував колись із Латиніною, називавши «російською змовою» дискусію Собчак з Арестовичем. Причому, спробував би він таке написати про Арестовича в 2022-му, коли той ходив із посвідченням радника голови ОПу і на якого молилася українська телеаудиторія. Чи про Собчак у 2013-му, коли та фотографувалася у революційній Київраді під портретом Бандери з геєм-гомофобом Красовським.При цьому українці у своїх симпатіях не стільки довірливі, кільки гіпертрофовано прагматичні та індивідуалістичні. Це добре помітно, наприклад, на виборах, де вони голосують не за принципом професіоналізму, а за ознаками «своїх», «наших». Подібній ідентифікації служив, наприклад, зрозумілий образ учителя Голобородька – і якщо я в принципі розумію логіку обрання президентом Зеленського, то як під «своїх» потрапила плеяда маловідомих сумнівних типажів він Безуглої до Тищенка до цього часу не можу утямити. Фактор «нашого» допомагає раз за разом переобиратися Кличку, хоча здавалося б уже камені на Майдані мали б кричати про його корупційну складову. У принципі, менти масово били людей і при Ющенку, і при Порошенкові, однак кияни не пробачили подібних вправ лише «не своєму» Януковичу. Відповідно, й будь-який український політик не стільки має переживати за свою ефективність, скільки за творіння образу «свого в доску парня», що – як показала Меркель – не так уже і важко.І це у принципі характерно для патріархальних народів: ті ж представники сомалійської діаспори у Мінесоті просувають до Палати представників Ільхам Омар, не тому що вона талановита, а тому що «своя». Й на тлі демографічного схлопування більш розвинених культур іде і криза представницької демократії як форми управління державою, оскільки її атомізовані суб’єкти просто не мислять свої інтереси у категоріях загального блага.

Здається, ми недооцінюємо безсмертний класичний твір Марка Твена «Людина, що спокусила місто», сюжет якого, я нагадаю, у тому що жителі міста, оберігаючи самі себе від різних спокус, перетворюються на створінь вкрай егоїстичних, лицемірних та максимально вразливих перед будь-якими викликами іззовні. Чим користується герой оповідання, дуже легко схиляючи найбільш доброчесних громадян до неправдивих свідчень. І, звичайно, прекрасний останній епізод, коли мешканці міняють міський девіз із «НЕ введи нас у спокусу» та «УВЕДИ нас у спокусу».Оце у мене такі асоціації викликає колективна Ірландія, що сотню років перебувала у затишній католицькій ідилії, відгородившись від спокус і бурхливого життя іншої цивілізації – але тим більше на моїх очах всі ці традиції були зламані і Ірландія на пару з Іспанією перетворилися на якийсь розсадник лібералізму. Саме тут найбільш ненавидять Ізраїль, на державному рівні завозять мігрантів, буяє гендерно-абортна вакханалія тощо. Навіть Шінн Фейн, яка начебто націоналістична партія, скаржиться, що їй не дали брати участь у дублінському прайд-марші трансгендерів та інтерсекс через недостатню підтримку цих персонажів. Наскільки я розумію, схожі тенденції є й у Шотландської національної партії, яка не бачить проблему у виступах за незалежність Шотландії з одного боку та завозом африканців і євроінтеграцією з іншого. Ба більше, мій колишній депутат Юрій Левченко, вийшовши із "Свободи", одразу ж кинувся захищати права пригноблених трудящих і ставити у приклад британську Лейбористську партію (вочевидь, далася в знаки англійська освіта). Але ж цікаво, що північні ірландці, які чи не усе минуле століття перебували у стані війни за власну ідентичність, виглядають більш адекватними та консервативнішими не тільки за ірландських братів, але й за мешканців Британії.Коротко кажучи, протистояти прогресивістським тенденціям можна двома шляхами. Можна відгородитися від світу, створивши певний ідеологічний монастир – але рано чи пізно знайдуться небайдужі, що спробують розхитати і його мури. Або ж ставати на прю із новітніми тенденціями, йдучи безпосередньо у їх гнізда – як це, власне, і робив покійний рівноапостольний Чарлі Кірк. Тому що по факту наші політичні опоненти також будуть для себе замкнутий від будь яких сторонніх впливів світ, який чим більш тоталітарний, тим і більш крихкий.

Колега написав буквально, що «чотири роки повноцінної окопної війни це критичний термін» для психіки – якраз коли ми з ним обговорювали рутенізацію визвольних змагань на тлі різко скакнувшого радикалізму крайніх груп у купі з політичним насиллям у країні. Однак по-моєму суспільні настрої існують не самі по собі, а відображають економічні зміни, що сталися у країні, яка за ці чотири роки відкотилася до більш архаїчної системи виробництва та більш спрощених суспільних відносин. Цієї теми я частково торкався тут. Подібне ми переживали приблизно в 1991-1995 роках, коли суспільство провалилося із постіндустріальної епохи в якусь архаїку. Тобто, іще запускалися супутники Січ-1 і Січ-2, будувався український космопорт у Гвіані і програма «Морський старт», дебатувалася добудова авіаносця «Україна», а на кожне свято незалежності в повітря піднімався суперлітак «Мрія», демонструючи технологічну міць країни – у якій при тому зарплати складали 10-20 доларів, провідні підприємства скуповувались для порізки на брухт, кримінальники підривали одне одного на стадіонах («добра міна за поганої гри»). Тобто чотири роки – це час суспільної інерції від заперечення до прийняття ще більшої деградації соціуму. До речі, я помітив, що чотири роки – це також термін, потрібний українському виборцю, аби розочаруватися у обраному ним президентові, після якого недовіра вже набуває незворотних рис. Гадаю, що з поверненням чотирирічної каденції у наших керівників держави не виникало б проблем накручувати свої результати на перевиборах.Падіння в економічну архаїку супроводжується змінами в суспільному світогляді («буття визначає свідомість»), який теж стрімко примітизується, водночас радикалізуючись (це пов’язано). Кампанії масового хейту незгодних, публічне виправдання політичних убивств мавпування європейського лівого радикалізму – це зовсім не те, з чим Ойкумена уходила у цю війну. Подібне українське вікно Овертона фіксував у своїх щоденниках Винниченко на четвертий рік не дуже вдалих визвольних змагань: «Я їхав вісім день серед солдатів, селян і робітників, зміняючи своїх сусідів на численних пересадках. Отже, я мав нагоду бачити протягом цих днів у розрізі народних шарів їхній настрій... Я під той час уже не вірив в особливу прихильність народу до Центральної Ради, але я ніколи не думав, що могла б бути в ньому така ненависть. Особливо серед солдатів, і особливо серед тих, які не могли навіть говорити по-руському, а тільки по-українському... З якою зневагою, люттю, з яким мстивим глумом вони говорили про Центральну Раду, про генеральних секретарів, про їхню політику. Але що було в цьому дійсно тяжке й страшне, так це те, що вони разом висміювали й усе українське: мову, пісню, школу, газету, книжку українську».Крім того, неважко помітити, що за минулі чотири роки усі політичні сили змінили риторику і від оповідань про власний вклад в майбутню перемогу перейшли до пошуку відповідальних за минулі поразки. Не країна, а вороняча слобідка з одного роману: скажи, хто розмінував Чонгар, і я точно спрогнозую, за кого ти голосуватимеш на виборах.Дуже цікаво, чим все це кінчиться. У будь-якім разі, продовжуємо спостереження.

Питання, за якими критеріями один із монументів відносять до шедеврів, а другий усіляко ганять, звичайно, призведе нас до думки про роль паразитуючого класу мистецтвознавців, від авторитетної думки яких і залежить, що нам на сьогодні вважати за шедеври художньої творчости. Оцінка твору залежить не від обдарованості автора, а від експертизи чувака, який присвоїв собі право пояснювати нам, що то є мистецтво і отримує вже точно не менше за митця. Але фактично це лише найбільш видима частина проблеми тотальної індоктринації, що має на меті підміну самого мислення набором закладених в свідомість кліше. Ми ж уже звикли до того, що медіа дають нам не картину того, що відбувається, а нав’язують свою оцінку того, як сприймати реальність. Причому індоктринація буде лише більш успішна із розвитком штучного інтелекту, коли самостійне мислення стане так само непотрібним, як-от непотрібними стали навички множити чи ділити в стовпчик.І так: подібні пам'ятники тре встановити усім агітаторам за Януковича чи озимих

Очікувано пішли дискусії, що, оскільки звинувачений в убивстві Чарлі Кріка виховувався у родині мормонів-республіканців, то він за визначенням не може бути ліваком-терористом. Із чого виводяться версії, що «ультраправий» Тайлер Робінсон насправді не повівся на лівацькі ідеї, а вчинив сакральну МАГА-жертву штибу Горста Весселя за версією Забужко, чи Сергія Мироновича Кірова за версією Портнікова. З протилежного боку живуча версія про те, що сучасний університет здатен індоктринувати будь-якого мормона в троцькізм за рік, або і менше.Насправді, питання «батьків і дітей» має цілком конкретне пояснення, закарбоване на генетичному рівні, і цілком зрозуміле з точки зору еволюціоніста. Діти (переважно мова про хлопчиків, у дівчат це явище проходить більш м’яко) до певного віку виховуються у сліпій довірі до навчання батьків, однак і навколишній світ може змінитися так, що ця наука утратить свою корисність для виживання і може бути просто шкідливою. Тому у кризовий період десь між 15 і 20-ма роками відбувається криза довіри до усього завченого і запускаються механізми глобального сумніву у всьому. Тут нічого політичного – це чиста біологія, кажу з усією відповідальністю, як учасник ще Революції на граніті. Далі іде порівняння батьківського досвіду із власним за принципом «підтвердилося/не підтвердилося» і формується особиста позиція (у переважній більшості близька до батьківської). Через що я і кажу, що до акцій молоді з картонками потрібно ставитись скептично, як до гормонального явища, а йти за бунтівною молоддю, як помилково це зробила Європа в 1968-му може призвести до серйозної гуманітарної кризи у коротко віддаленій перспективі.До слова, я мав знайомого, що запевняв, буцімто Робінзон із роману Дефо (але, гадаю, можна розповсюдити й на інших Робінсонів), походить насправді не від «сина Робіна», а від «сина рабина». Живіть тепер із цим

Трохи вільного перекладу свіжої Ню-Йорк Пост Ресурс GoFundMe (це той, який блокував перекази канадійським водіям проти вакцинації - Ш) припинив огидні онлайн-кампанії зі збору коштів для маніяка, звинуваченого у вбивстві української біженки в поїзді Північної Кароліни (про яку вперто мовчать українські соросятські медіа - Ш), після того, як кошти на юридичний захист викликали широке обурення. На сторінках зі збору коштів йшлося про те, що Декарлос Браун-молодший — злочинець за кар'єрою, якого заарештували не менше ніж 14 разів, — є такою ж жертвою, як і Ірина Заруцька , яку бачили, як під час неспровокованого нападу десятки разів поранили ножем. Допомога 35-річному підозрюваному у бездомності також підтримає «боротьбу з расизмом та упередженнями проти наших людей», вважає один ініціатор зі збору коштів.Я хочу нагадати, що подібну когнітивну кризу передбачав ще Марк Твен, зобразивши її у вигляді комітету доброчинних громадян за помилування Індіанця Джо у містечку Сенкт-Пітерсберг, буквальна цитата: Індіанця Джо поховали коло входу в печеру. На цей похорон люди з'їхалися в човнах і фургонах з містечка, з ферм і хуторів за сім миль довкола. Фермери привезли з собою своїх дітей, а також харчі й випивку і говорили потім, що похорон метиса дав їм майже стільки ж задоволення, скільки б вони мали, коли б їм удалося побачити, як його повісять. Похорон поклав кінець одному починанню, яке росло й росло, а саме — петиції до губернатора штату про помилування індіанця Джо. Під петицією було багато підписів. З цього приводу відбулося кілька мітингів, де було виголошено гарячі промови і проливалися щедрі сльози. Створився комітет дуже наполегливих жінок, які вирішили йти до губернатора в глибокому траурі, розжалобити його своїми риданнями і благати, щоб він був милосердним ослом і потоптав ногами свій обов'язок. Індіанць Джо обвинувачувався в убивстві п'яти жителів містечка, але що ж із цього? Якби він був сам диявол, знайшлася б достатня кількість слабоумних, готових підписатися під петицією про його помилування і капнути на неї одну сльозу із свого вічно несправного водогону.Ми реально недооцінюємо твори про Тома Сойєра та Геккльберрі Фінна, не розглядаючи їх як глибоко ментальні романи-застереження.

Продовження. Початок читати вище ⬆️⬆️⬆️Ось в інтернеті я знайшов опис подібних тенденцій: "будемо відверті, у більшості українських вишів є лише один дієвий принцип: студенти платять за навчання, тому цілуємо їх в жопу, закриваємо очі на їхнє недбальство і видаємо дипломи явочним порядком, на отримані гроші робимо пафосний ремонт у навчальних корпусах, запрошуємо батьків і абітурієнтів в такий «храм науки» і сцимо у вуха про «європейську якість освіти»".Тобто, ми знову ж підходимо до шевченківського пророцтва «і премудрих немудрі обдурять», тобто університетська освіта стала фактично гальмом для реальної кар’єри у світі дикого капіталізму і молода людина, що починає трудовий шлях ще школярем із фаст-фуду чи баристи має більш шансів зробити успішну кар’єру за випускника якого-небудь МАУП. Катаклізми, ознаки яких ми бачимо навіть на українському прикладі, очевидно є частиною більш глибинної світової боргової кризи, де великі країни активно займаються утворенням власних воєнних блоків, аби збройним чином примусити конкуруючі блоки заплатити по їх кредитам. На мій погляд, це все має відкинути цивілізацію у більш архаїчний стан, де знання, наприклад, слюсаря будуть цінуватися вище за знання культуролога. Це той кіберпанк, який ми заслужили.Да, прикро, що праці Алана Блума та і не випускалися людською мовою, але у «Нашому форматі» вийшла солов’їною книга його учня Грега Лук’яноффа. І якщо відкинути всякі написані ним дурниці про Трампа, то вона цілком може бути рекомендованою до прочитання

Людство заспокоює віра у те, що хоча все вказує на початок глобальної економічної та політичної катастрофи, то цьому можна запобігти, переобравши чинну владу. Так само українці з вірою у краще міняли Кучму на Ющенка, Януовича на Порошенка, а Порошенка на Зеленського. З відомим результатом. Зараз я теж зустрічаю чимало злорадних дописів, що у Трампа теж щось там не виходить і скоро в Гамериці буде реванш демократів. І вже тоді, як писав Салтиков-Щедрін, «утучнятся поля, прольются многоводные реки, поплывут суда, процветет скотоводство, объявятся пути сообщения». Не буде такого. Пам’ятаючи, як розвалився Радянський Союз, я розумію, що не виправлять ситуацію ні косметичні реформи Мерца, ні антисемітизм Макрона. Більше того, хоч на мій погляд правий спектр більш адекватно оцінює реалії, я не гадаю, що прихід до влади Ле Пен чи Альтернативи для Німеччини дадуть позитивний імпульс розвиткові цих країн. Знову ж так, тому, що пам’ятаю усі українські революції від гранітної до картонної.На мій погляд, то ще не сама велика біда, що щось не виходить у Зеленського, чи щось не виходить у Трампа. Набагато більшу загрозу несе та модель цивілізації, в якій ні Трамп, ні Зеленський ні чат ЖПТ не можуть дати відповіді, у яку прірву летить людство і як цьому запобігти. І всі лише гребуть, як оті курильщики із фільму «Водний світ», веслами на дірявій баржі, яка несеться невідомо куди з невідомою метою, лише час від часу міняючи не вповні адекватного капітана на такого ж.