Шарварок | Я один раз дав себе намухлювати з якимось зливом записів – це були оді...

Я один раз дав себе намухлювати з якимось зливом записів – це були одіозні «плівки Мельниченка», через які я якийсь час побігав з «Україною без Кучми», поки не зрозумів, що маю справу з наїбіловом, швидше за все продюсованим росіянами (а хто б іще міг нашпигувати підслуховуючою апаратурою офіс ЦК КПУ? У версію про диктофон під диваном я не вірю, його просто неможливо було б туди пронести якомусь лівому майору) з метою, аби Кучма поступився посадою Януковичу.З того часу персонально я отримав міцний імунітет на будь які плівки, касети, вініл, МП3-файли, музичні шкатулки та тощо носії аудіовізуальної інформації, і лише розглядаю їх в контексті з якою метою і хто їх вкнув. Це стосується і «плівок Міндича» (а перед цим унітазу Міндича, який згодом виявився унітазом Яценка) і «плівок Віткова», які є суто політтехнологією, але ж ніяким не компроматом. Тим більше, що Міндича очевидно писали ті самі, хто організував згодом його втечу. А зливи Віткова дуже нагадують ті розшифровки перемовин із Зеленським, за які намагалися оголосити свого часу імпічмент Трампу і от за якою ознакою: вони по суті не містять нічого компрометуючого. Гадаю, що такого типу переговори у непублічному форматі проходять між абсолютно усіма політиками у світі, це зрозуміла практика. Але громадська думка сприймає як компрометуюче усе, що подається під виглядом «злитого інсайду». В деяких випадках ця інформація настільки не містить нічого протизаконного, що журналістам-пропагандистам-розслідувачам доводиться просто розтлумачувати тупим читачам, чому оця стенограма має їх обурювати (приклад зустрічі Єрмака із студентами). Дуже часто в цих випадках застосовується практика зловживання прикметниками для створення відповідного фонового тла: «цю конспірологічну теорію поширює засуджений майнові злочини Дональд Трамп…» тощо.Я, як відомо, практикую студії над діяльністю певного інфоцигана Любарського, що приїхав сюди із Америки стригти довірливих українців, то ж часто чую від його адептів «але ж він так все правильно розповідає про Америку!» Так і хочеться сказати цим людям: та ви ж ніфіга не знаєте про ту Америку (інакше б ви його не слухали, а мали б свою сформовану думку) і просто віддали перевагу цьому ютуберу, бо його оповідання синхронізувалися з вашими уявленнями. Це зовсім не означає, що ви відкрили правду, просто слухання програм однодумця викличе у вас позитивні соціальні емоції, а слухання опонента – негативні. Який тут пошук об’єктивності, це чисто демонстрація групового інстинкту. Тому і задача журналіста втертися в довіру, видати себе за однодумця, аби потім зливати дезінформацію без жодної критичної оцінки реципієнтом.І лише практика залишається критерієм істини