Григорію Миколайовичу було 80 років. Старенький, маленький дідусь із сивим волоссям, акуратно зачесаним назад.Я сидів біля нього того дня, коли він овдовів. Він плакав, і руки його тремтіли від горя. Піднявши голову й подивившись на мене очима, повними сліз, він промовив:— Не зможу я сам. Знайдіть мені Ліду! Скажіть, хай приїде! Я все життя її дуже любив.— Хто така Ліда? — запитав я.— Був я юнаком, ходили до церкви, закохався в неї. Але дурні люди зле про нас придумали й відлучили нас від церкви, начебто за гріх. Та клянуся — гріха не було, — почав він розповідь. — З сорому ми ледь не вмерли. І поїхала вона десь далеко, сам не знаю куди, від тієї ганьби. А мене — в армію. Війна, окопи… стріляв у небо, щоб, не дай Боже, нікого не вбити. А потім — сталінський кірпіч! — це він так лаявся, бо в його лексиконі «сталінський кірпіч» був найстрашнішим матюком. — Війна закінчилася, а мене — в табір, як ненадійного для радянської влади. Коли випустили, наказали поселитися на Донбасі. Знайшов церкву. Дружину знайшов. Дім побудував. Але Ліду пам’ятаю. Не зможу я сам жити. Я старий. Води хто подасть? Кому слово сказати? — знову заплакав він. — Знайдіть мені Ліду…Думаю: біда. Де шукати ту Ліду? Справі тій уже понад 60 років. Може, й не жива вона. Але сказав — будемо шукати. Обійняв я діда. Худенький, маленький… так боляче було відчувати горе його самотності.Попросив жінок церковних, тих, що найстарші, порозпитувати. Не з вірою, а так — щоб сумління не докоряло. Ну як ту Ліду знайти? Та й у неї вже, звісно, своя сім’я: діти, онуки — якщо жива досі.Але за кілька днів приносять сестри папірець із телефонним номером.І в слухавку плаче Григорій Миколайович:— Лідо, приїжджай. Ми будемо разом доживати! Я завжди тебе любив!Приїхала наступного тижня бабця Ліда. Вдовиця, як виявилося. Віруюча не менше за Григорія Миколайовича. Каже — пам’ятає його. І якщо на те Божа воля, готова з ним одружитися.Довго чекати не стали — і місяць не минув, як зібралися, щоб благословити й повінчати молодих. Бо невідомо, скільки Бог їм ще відміряв. Дав я їм настанову. Помолилися вони. Поблагословили їх і привітали.Дивився на них і дивувався — обоє аж світяться від щастя.Подарував їм великий годинник на стіну й сказав:— Любов — це сила, над якою навіть час не має влади…Досі їх згадую.