Ти вчиш дитину жити у світі, якого вже НЕМАЄ.А готувати треба до того, що ГРЯДЕ.Останній рік мій 16-річний син чи не щодня піднімає питання:«Я не знаю, на кого мені вчитись».І знаєте що? Я не почав питати у GPT список «престижних професій 2026».Я йому сказав:«Ти не зобов’язаний знати це в 16. Світ сам ще не визначився, яким буде через 5 років».Ми виросли в іншій логіці.Обери професію раз і на все життя.Отримай диплом.Тримайся за роботу.А тепер подивись навколо.Люди в 30 міняють сферу.В 40 запускають нові проєкти.Професії, на які вчили 5 років, просто зникають.До мене часто приходять дорослі з однією фразою:«Я боюся почати з нуля».Бо їх вчили не пробувати, а одразу вгадувати правильно.Але нашим дітям не треба вгадувати. Їм треба вчитись адаптуватись.Я сказав сину:«Не обирай професію. Обирай навички. Вчися думати. Вчися швидко вчитись. Пробуй. Помиляйся. Це дешевше зробити зараз, ніж у 35».І ще одне.«Не шукай стабільність. Шукай гнучкість».Ми, батьки, часто хочемо зняти з дитини тривогу. І дати їм рішення або чітку інструкцію.А правда в тому, що світ, до якого ми їх готуємо, вже закінчився.Наше завдання не вибрати за них шлях.А виростити людину, яка не розсиплеться, коли цей шлях доведеться змінити.
Час для війни і час для миру…Війна. «Орешник» у Львові. У Києві люди мерзнуть у квартирах. Відключення електроенергії правильніше було б називати її включенням — адже світло в домівках з’являється лише на кілька годин, а зникає на двадцять.Із болем у серці дивимося на світлини загиблих Героїв. Ще один біль — розчаровані люди, які будь-якою ціною залишають Україну. Бахмут і Покровськ стерті з лиця землі. Ворог, мов безжальний удав, підповзає до Краматорська.І прикро, що світ ніби цього не помічає. Наче й немає війни. Лідери Заходу надувають щоки, поважно випинають животи, розповідають анекдоти, торгуються, самовпевнено щось заявляють. А ж обіцяли пам’ятати про Україну, обіцяли підтримувати й захищати. Натомість поводяться так, ніби їх це не стосується. Наче це просто сварка між сусідами. Болісно нам, українцям, дивитися на це.Чи назвали б вони це війною, якби «Орешник» упав на Берлін? Або якби Варшаву взяли в оточення? Але зараз, здається, у світі є справи важливіші й серйозніші.Неприємно це усвідомлювати.І ще неприємніше — що ми й самі не завжди відрізняємося. Сьогодні в стрічках прочитаємо:"24 лютого 2022 року стало трагічною й водночас визначальною датою в новітній історії України. Саме цього дня Російська Федерація здійснила віроломний повномасштабний напад на нашу державу, грубо порушивши норми міжнародного права, суверенітет і територіальну цілісність України."А в мене запитання: хіба окупація Кримського півострова — це не порушення міжнародного права? Хіба захоплення Луганська й Донецька — це не посягання на суверенітет і територіальну цілісність України? Хіба обстріли Первомайська, Щастя, Горлівки, Слов’янська — це не віроломний напад? Це все 2014!!!Для мене дата 24 лютого 2022 звучить як вирок нашим людським подвійним стандартам. Поки це не торкається нас — це ніби й не війна, не страшно й не важливо.І що далі? — запитає той, у кого вистачило терпіння дочитати.А далі — рішення: не дозволити собі залишатися байдужими. Нехай болить душа за того, кому страшно в Харкові, і за того, кому боляче у Варшаві. Ми — народ тоді, коли разом. Коли біль Маріуполя відлунює у Львові, коли достаток Волині дощем проливається на Запоріжжя.Саме це робить нас людьми — здатність відчувати одне одного, співпереживати, підтримувати й любити попри відмінності, відстані та обставини.Сьогодні вранці друг із Америки надіслав фотографію з підписом: «12 років тому…»Дякую, брате Васю, що нагадав.Дванадцять років тому настав час війни.
Григорію Миколайовичу було 80 років. Старенький, маленький дідусь із сивим волоссям, акуратно зачесаним назад.Я сидів біля нього того дня, коли він овдовів. Він плакав, і руки його тремтіли від горя. Піднявши голову й подивившись на мене очима, повними сліз, він промовив:— Не зможу я сам. Знайдіть мені Ліду! Скажіть, хай приїде! Я все життя її дуже любив.— Хто така Ліда? — запитав я.— Був я юнаком, ходили до церкви, закохався в неї. Але дурні люди зле про нас придумали й відлучили нас від церкви, начебто за гріх. Та клянуся — гріха не було, — почав він розповідь. — З сорому ми ледь не вмерли. І поїхала вона десь далеко, сам не знаю куди, від тієї ганьби. А мене — в армію. Війна, окопи… стріляв у небо, щоб, не дай Боже, нікого не вбити. А потім — сталінський кірпіч! — це він так лаявся, бо в його лексиконі «сталінський кірпіч» був найстрашнішим матюком. — Війна закінчилася, а мене — в табір, як ненадійного для радянської влади. Коли випустили, наказали поселитися на Донбасі. Знайшов церкву. Дружину знайшов. Дім побудував. Але Ліду пам’ятаю. Не зможу я сам жити. Я старий. Води хто подасть? Кому слово сказати? — знову заплакав він. — Знайдіть мені Ліду…Думаю: біда. Де шукати ту Ліду? Справі тій уже понад 60 років. Може, й не жива вона. Але сказав — будемо шукати. Обійняв я діда. Худенький, маленький… так боляче було відчувати горе його самотності.Попросив жінок церковних, тих, що найстарші, порозпитувати. Не з вірою, а так — щоб сумління не докоряло. Ну як ту Ліду знайти? Та й у неї вже, звісно, своя сім’я: діти, онуки — якщо жива досі.Але за кілька днів приносять сестри папірець із телефонним номером.І в слухавку плаче Григорій Миколайович:— Лідо, приїжджай. Ми будемо разом доживати! Я завжди тебе любив!Приїхала наступного тижня бабця Ліда. Вдовиця, як виявилося. Віруюча не менше за Григорія Миколайовича. Каже — пам’ятає його. І якщо на те Божа воля, готова з ним одружитися.Довго чекати не стали — і місяць не минув, як зібралися, щоб благословити й повінчати молодих. Бо невідомо, скільки Бог їм ще відміряв. Дав я їм настанову. Помолилися вони. Поблагословили їх і привітали.Дивився на них і дивувався — обоє аж світяться від щастя.Подарував їм великий годинник на стіну й сказав:— Любов — це сила, над якою навіть час не має влади…Досі їх згадую.
Церква. 10 година ранку.У кімнаті служителів — я та Ігор, наш молодіжний лідер.Дзвонить телефон. Беру слухавку.На тому кінці — схвильована розповідь про лікарню: когось обманули, взяли гроші за діагностику, яку не мали права брати.Я впізнаю голос. Це Ніна Василівна.— Ми подали до суду, щоб нам повернули гроші. А тепер мене викликають у суд… А я ж людина віруюча. А віруючі по судах не ходять. Написано ж: не судитися! Це ж заповідь!— безапеляційно тараторить вона.У слухавці чути шерех. І раптом — тихий, невпевнений голос міліціонера (на той час була саме міліція):— Ну… мені наказали. Вона не приходить. У мене всі документи є. Треба з’явитися. І… через віру від явки не звільняють. Я перевіряв…— мимрить зовсім молодий служитель закону, явно збентежений.— Значить, треба — то треба, — відповідаю я.— От-от, ви їй скажіть! — радісно вигукує він.У голосі чується навіть образа — видно, Ніна Василівна добре його «притиснула».Знову шерех у слухавці. І вже звучить дзвінкий, сміливий, навіть непохитний голос сестри:— То як бути, Єлисею Володимировичу?— Треба йти, Ніно Василівно.— Добре. Тоді я збираюся і йду, — рішуче й покірно відповідає вона.— З Богом!— З Богом!Короткі гудки.І мене дивує не суд.Не розгублений міліціонер.І навіть не дивні погляди Ніни Василівни.Захоплює інше — віра.Віра безстрашна. І віра слухняна.
Сумна статистика: 1 з 4 дітей росте без участі батька. А що казали фундаментальні психологи, психіатри та психоаналітики, які роками досліджували дитину та сімʼю:🖊️«У дитини немає сильнішої потреби, ніж потреба в батьківському захисті».Зиґмунд Фройд🖊️«Роль батька полягає в тому, щоб підтримати матір, аби вона могла бути матір’ю.Саме через це дитина отримує відчуття стабільності та безпеки світу».Дональд Віннікотт🖊️«Бо те, що було зіпсоване батьком, може бути виправлене лише батьком — так само, як те, що було зіпсоване матір’ю, може бути виправлене лише матір’ю».Карл Ґустав Юнг🖊️«Батько дає дитині відчуття цінності, значущості та права бути собою у світі».Вірджинія Сатир🖊️«Батько допомагає дитині вийти у світ, не втрачаючи зв’язку із собою та власною вразливістю».Ґордон Ньюфелд🖊️«Батько часто стає фігурою, через яку дитина навчається автономії та впевненості поза материнською близькістю».Мері Ейнсворт🖊️«Ім’я Батька… поміщене в осердя закону, який обмежує каприз.Цей закон звучить так:“Ти не повинен залежати виключно від капризу іншого і, передусім, від капризу своєї матері”».Жак Лакан
Я заліз на церковну клумбу просто перед центральними воротами.Спортивний одяг. Лиса голова. Дивні кущі з темно-синіми ягодами.Я нахиляюсь, зриваю гілки — і ловлю на собі погляди.Дві жінки сповільнюють крок.Дівчина з папками напружено стискає губи.Таксист не зводить очей.Я бачу себе їхніми очима:якийсь підозрілий чоловік років тридцяти нишпорить біля церкви.Що він тут робить?Чого лізе?Нормальні так не роблять.А я тим часом кидаю ягоди до рота.Кисло-солодкі. Свіжі. Смачні.І, що важливо, — їстівні.Вони теж могли б спробувати.Але для цього треба підійти ближче.Ступити на клумбу.Протягнути руку.І — о жах — запитати, чи це безпечно.А раптом хтось не так подивиться?А раптом подумають щось не те?Краще пройти повз.Краще подумки назвати мене дивним.І залишитись голодним.І знаєш що?З Богом — так само.Одні проходять повз, затиснувши питання й страх у собі,щоб, не дай Боже, не виглядати «не так»перед друзями, колегами, випадковими перехожими.А інші — підходять.Без масок. Без фальшивого сорому.Схиляються перед істинною Виноградною Лозоюі куштують.І вже ніколи не плутають благодатьіз дивиною.
TGLIST.COM.UA
